— Ви… помилилися!
— Я все чув. Дозвольте представитися — Пустовоєв Геракл Генрихович.
Очі… Якщо ці очі викликали співчуття механіка, отже, й «сігмівці» клюнуть. Макар зацьковано зиркнув у бік юрби.
— Мовчіть, Геракле!
— Я можу все! — клятвено запевнив Геракл Генрихович.
— Йдіть за мною!
Макар рвучко посунув геть від юрби. За ним спішили алкаш і літератор. Косили один на одного.
— Пустовоєв! Геракл Генрихович, — перелякано сказав Пустовоєв алкашу.
Кроків за сто, коли гомін юрби уже не дратував слуху, Макар зупинився, щоби уважніше роздивитися «обраних», і з подивом побачив трьох чоловіків. Компанію алкашу і Пустовоєву складав білявий хлопчина, Макарів одноліток, — спортивна куртка, бейсболка на бровах, погляд іронічний. Небитий? Геть небитий. Він йшов за ними на відстані десяти кроків, але точно йшов услід.
— Що треба? — грубо вишкірився Макар.
— Візьміть мене. Я без грошей згодний. Безплатно.
— А я за гроші! За гроші! — захвилювався Геракл.
— Без грошей? Чому? — насупився Макар.
— Адреналін!
— Не всцишся?
— Ні.
— Добре, ти хто?
— Людина, — сказав хлопчина, наступив на Макарів мозоль.
— Людина? Ну, добре. Поговоримо.
— А це ще не все? Ми ще не отримали роботу? Ще буде співбесіда? — запанікував Пустовоєв.
— Обов’язково, — суворо відповів механік. — Ходімо, найманці.
Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір’ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.
— Отут чекатимете. До мене — по черзі. Зрозуміло? — сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з’явився метал. Всередині завівся двигун. Торохтів: фабрика, фабрика! Механік не зважав, підливав бензину: фабрика, фабрика! Сьогодні! Сьогодні ж!
Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.
Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.
— У мене є вимоги, — сказав алкаш спокійно.
Макар сіпнувся.
— А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?
— У мене є вимоги… до терористів, — сформулював претендент.
— Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?
— Костянтин. Шнуровський. Можна просто — Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?
— Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, — пообіцяв Макар.
…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.
— Проходьте, сідайте, — наказав Макар.
Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.
— Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…
— Ви письменник? — здивувався Макар.
Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.
— Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!
— Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…
Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.
— Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину…. паскуду… яка… не цінує…
Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.
— Що, не друкують? — без співчуття запитав механік.
Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.
— Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…
— Ясно, — сказав Макар.
Геракл глянув на хлопця благально.
— Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…
Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…
— А досі вас життя тільки балувало? — запитав приголомшено.
…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.
— Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?
— Вова звати.
— Просто Вова?
— Нормально… — сказав Вова. — Ну… Нудно… Розумієш?
Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.
— Уже веселіше?
— Банк грабонемо? — запитав той.
Макар вишкірився.
— А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.
— А зброя…
— А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?
— Я що, хворий? — образився Вова.