— Просто Вова?
— Нормально… — сказав Вова. — Ну… Нудно… Розумієш?
Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.
— Уже веселіше?
— Банк грабонемо? — запитав той.
Макар вишкірився.
— А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.
— А зброя…
— А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?
— Я що, хворий? — образився Вова.
Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв — вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу — тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться — мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? — думав. — Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив — тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі — як на тій гойдалці — внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, — хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні — мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства — несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»
Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.
— Костю, Геракле, Вово… — сказав глухо. — Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…
— Перепрошую, пане… — Геракл знітився. — А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?
— Макар, — сказав механік. — Я — Макар.
— Шановний пане Макаре. — Геракл подався до роботодавця, благально зазирнув у вічі. — Одне невеличке уточнення… Перш ніж ви… ми…
— Писака грошей хоче, — сказав Костя.
— Як ви смієте звертатися до мене так… — Геракл гордо підняв до неба суху щелепу. — Я… Петрарку… в оригіналі… бачив!
— Замовкніть, Пустовоєв! — гиркнув Макар. — Бо відрахую. — Глянув на компанію. — Слухайте уважно. Двічі не повторюватиму. Зараз ви йдете додому чи куди завгодно… Мені однаково. О десятій вечора ви повинні бути на розі навпроти Генеральної прокуратури.
— А! То наша місія проходитиме під опікою правоохоронних органів? — спробував зметикувати Пустовоєв.
— …Вулиця Різницька! — Макар уже шкодував, що взяв старого. — Навпроти — житловий будинок. Отам я чекатиму на вас. Хто запізниться — може відразу повертати додому.
— А далі що? — запитав Вова.
— Далі? А це ти дізнаєшся о десятій вечора, якщо прийдеш вчасно і сам, а не з групою підтримки.
— Перепрошую! Вельмишановний пане Макаре! А з приводу… — обережно сказав Пустовоєв.
— Грошей?
— Якщо можна. Просто уточнення…
— По п’ятдесят доларів отримаєте рівно о десятій вечора. Перед початком… роботи.
— А ще п’ятдесят? — не здавався літератор.
— По закінченні доби.
— Справедливо, — кивнув Костя.
— Ти тверезим прийди, — відрубав Макар. — Все. І раджу не розпатякувати про вашу нинішню… роботу. Не писати прощальних листів і не звинувачувати у всьому продажну владу і клятий капіталізм. Бо не бачити вам зелених, як…
Макар вирішив не напружуватися і не шукати влучних порівнянь. Пішов до хвіртки — розчахнути її, викинути найманців геть. Хай збирають залишки здорового глузду і мовчать, якщо вирішили продатися так задешево.
Смикнув за ручку хвіртки й остовпів — прямо перед ним стояла міцна молодуха із дуже…. дуже суворими очима. Ступила на подвір’я без запрошення. Ухопила механіка за барки…
— Пане, мені дуже потрібна ця робота, — сказала з ласкавою погрозою. — Зіні ще ніколи не платили сто баксів за добу.
— Ти… Досить! Відпусти! — смикнувся Макар.
Зіна обережно розтиснула долоні. З материнським усміхом зиркнула на хлопця.
— Не підведу! — запевнила.
— Звідки ти взялася? — запитав ошелешений механік.
Знав би він Зіну! Зіна життя розуміла краще, ніж життя Зіну. Зіна ще вдосвіта поставила Тьомку чергувати біля будинку культури, тож на дев’яту ранку вони з сином упевнено потрапляли у будь-які варіанти черги, що на десяту їх стало мінімум п’ять. Сама ж стояла трохи збоку, спостерігала за ситуацією, адже було вже таке в її житті — поки ти в черзі тирлуєшся, інші поза чергою купони стрижуть. Повз Зінину увагу не прослизнув симпатичний білявий хлопчина, що він був одягнений якось геть не за місцевим звичаєм. Вона завважила, як він заговорив з місцевим алкашем, потім до нього підтягнувся дивакуватий дідок у жмаканому пальті, а коли трійця швидко посунула геть, за ними учепився ще й молодик у бейсболці. Зіна наказала Тьомці стерегти чергу, пішла слідом. За десять хвилин чоловіки ввійшли до звичайного подвір’я на Новоросійській.