Выбрать главу

— Ні, — прошепотів. — На Новоросійську не повернуся…

Погнав автівку до Дніпра. Сидів на набережній навпроти елеватора, що тільки його й не устигли ще знищити, — єдиний залишився від усього грандіозного дореволюційного мукомельного виробництва Лазаря Бродського. Дивився на величну споруду.

— А нащо тут комусь, щоби виробництва працювали? — бурмотів із ненавистю. Чіплявся поглядом за міцні стіни — наснаги набирався.

На восьму вечора страшенно зголоднів, та до близького, велелюдного в цей час «Макдональдса» не помчав. Як той розвідник: нащо — щоби його хтось побачив?! Ще пам’ятав Поділ, тож подався до невеличкої продуктової крамнички біля Житнього ринку. Купив батон і молока. Повертався до автівки, ламав хліб на ходу, запивав молоком із пляшки. Котра?.. Котра?!

О пів на дев’яту — виснажений чеканням до повного божевілля — дістав мобільний і зателефонував Нані. Довгі гудки… Макар був певен: Нані не змінила номер, не обриває його дзвінки — просто мовчить…

— Ну що ти робиш, дурненька?.. — Урвав виклик, узявся писати SMS.

То був особливий день… П’ятнадцяте січня, страсна Макарова п’ятниця. Душа стікала ніжністю до всього живого, наче то його останній день, і Макар раптом подумав, що так може статися, що останній… «Прощавай», — написав. Задумався. «…Квітів повно, — дописав. — Хай цвітуть усі. Ти не загубишся серед них».

Геракл Генрихович Пустовоєв у заручники збирався, як на місію вселенського масштабу. Надяг єдину вихідну сорочку — білу з високим комірцем. Причепив метелик у горошок. Прокрутився у широких — схуд чи як? — чорних брюках.

— Люсі! — завередував. — Де мій шкіряний ремінь?!

Люся стояла біля столу, прасувала зім’яті аркуші Гераклового рукопису, підозріло зиркала на натхненного чоловіка.

— У шафі!

— То дай!

— То візьми! — відповіла насторожено. Гніватися не сміла: а що, коли старий не бреше і завтра надвечір принесе додому сотню?

Геракл упав у крісло, підкотив потьмянілі очі.

— Що ти зі мною робиш, зміюко?! Ти хочеш, щоби я спізнився? Ти хочеш, щоби щедрий грант дістався не мені?! Іншому? Невдячна корово! Ти стільки років грілася біля вогню мого генію! Ти…

Люся спересердя плюнула прямо на килимок, відсунула праску, дістала з шафи шкіряний ремінець, щосили кинула в літератора.

— А щоб тебе… Уже він і встати не може! Усе йому подавай!

— А ти як хотіла?! Біля генія завжди є такі…

— Які? — Люся почервоніла, а це вже не віщувало літератору ніякого добра. Ще спізниться, поки від фурії відбиватиметься!

— Добрі помічниці… Музи… Зірки яснії…

— А… — Люсю попустило. Присіла на стілець навпроти письменника.

— Геро! Ти ж мені дивись! Щоби ні копійки не витратив! — сказала з упевненою погрозою.

— Мені час, Люсі! Поцілуй мене на прощання! — Літератор підвівся, відважно зиркнув на насторожену дружину. — Аривідерчі, нещасна! Тужи за мною…

Люся здивовано вигнула брову: здурів? Цьомкнула літератора в третє око.

— Іди вже, Геро, — відповіла стримано.

Геракл Генрихович Пустовоєв вилетів із дому на крилах мрії про безбідну щасливу старість у власному просторому домі на березі річки під лісом, де справжнє коров’яче молоко щоранку йому приноситиме пишна та смиренна доярка з лицем Лаури і, поки він питиме, обливатиметься сльозами над його романом і приголомшено шепотітиме: «Геракле… Ви — геній!»

Загальмував на зупинці маршрутки, розчахнув пожмакане пальто так, щоби виднівся гарний метелик на худій шиї, роззирнувся хоробро. А-а, кляті людці! Не знаєте, куди оце просто зараз поспішає Геракл Генрихович Пустовоєв?! А він… Сам! Без страху! Виступає на бій проти…

— Літераторе! Ну ти й вирядився! — почув за спиною.

Озирнувся: на нього з гидкою, образливою, гнітючою посмішкою дивися гидкий, нікчемний і, певно, неписьменний Костя Шнуровський, бо, якби оце бидло уміло читати, воно би давно прочитало журнал «Жовтень» за жовтень тисяча дев’ятсот дев’яностого, а тоді би навряд чи дозволило собі оце «вирядився»… А сам? Куца курточка з ненашенським написом на грудях, спортивки, худі черевики. Хіба в такому вигляді можна нести високе звання заручника долі?! «Долі?» — здивувався літератор власним думкам. У той же час заспокоїв себе: він довіряв власній інтуїції і підсвідомості. Якщо промайнуло — «заручники долі», отож, так і є. За все життя інтуїція підвела його лише раз — коли він захопився сільгосптематикою. Але ж оті трактори, доярки… М-м…

Схаменувся.

— А! Це ви, — пхикнув роздратовано. Оце нещастя тільки-но своїм недоречним вигуком розбило його прекрасні мрії. Літератор дуже засмутився.