— З об’єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.
У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від’їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, — зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?
— Викуримо, — пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.
На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, — огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було — усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі — сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху — картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, — люди застигали біля вікон, хтось упав…
— Що творять, суки, — процідив вусатий командир. — Заручників до батарей, щоб я здох!
— Може, там немає заручників? — поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий — не росте! — хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. — Може, то терористів до дідька?
— Я, бля… — аргументовано відрізав командир. Додав: — Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.
Відірвався від бінокля.
— Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…
— Ми ж — охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… — нагадав безвусий.
— А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? — запитав командир. — Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.
Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.
— Передай по ланцюгу! Наказ — затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.
— Зрозумів!
— І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…
На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.
— Ваню?… — закліпав, різким рухом змахнув сльозу, загирчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!
Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:
— Один заручник… зайвий!
Літератор зойкнув.
— Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми — за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!
— Життя — багно, — сказав Костя.
— Письменнику, заглухни! — крикнула Зіна. — Осточортів!
— А що це ти з ляльками тягаєшся? — запитав механіка Горила. — Барикади з них набудував?
— Йолоп ти, йолоп тупий! — беззлобно й утомлено відповів Макар. — Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна — заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?
— Круто, — похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. — Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.
Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.
— Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.
Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.
— Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? — почув густий голос Горили.
— Як тебе звати, людино? — спитав холодно.
— Пане Макар! Дозвольте! — стрепенувся літератор. — У товариша військового прекрасне ім’я — Іван.
— А ви вже й познайомитися встигли?
— Блін, та дайте людині вогню! — психонула Зіна.
— Нащо курити? Життя і так багно! — спокійно сказав Костя.
Макар усміхнувся — дурні люди! — дістав із кишені точну копію «макарова», жбурнув Горилі.
— Кури, Ваню!
Горила дотягнувся до пістолета-запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку — тьху!
— Це не запальничка, падла! Руки! — спрямував на Макара зброю.
Макар відчув — кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров — геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?