— Жінко! Свята Мадонна! Музо! Врятуйте мене!
Зіна тягнеться до літератора, обома зв’язаними руками щосили ляскає Пустовоєва по щоці.
— Та ти коли-небудь замовкнеш?! — дивиться на Макара. — Ей! Командире! Руки звільни мені! Перев’яжу тебе, бо кров’ю зійдеш…
Макар недоречно кліпає очима, наче піт заливає чоло. Зимно. Чому так зимно? Літератор… котиться по холу…
— Перев’яжеш… — ляскає зубами механік. — Потім…
Спрямовує пістолет на Пустовоєва.
— Геракле… Твій вихід…
— Ні! Пане терорист! Вельмишановний! Ви не посмієте…
Геракл Генрихович заплющує очі, верещить на високій ноті, смикається, наштовхується на голий жіночий манекен, що й досі валяється посеред холу. Збоку картинка стає веселою вкрай — наче сивий Геракл безнадійно силкується зґвалтувати байдужу пластикову ляльку.
Макар штовхає Пустовоєва ногою.
— Підйом!
— Ні! Я не можу!
Макар присідає біля трепетного письменницького тіла, зриває скотч із його ніг.
— Ходімо, Геракле…
Під кущами вусатий командир захлинається від люті, розмахує кулаком перед носом міцного бійця зі шрамом.
— Корнєєв, бля… Ти що, бля… План похерив! Тепер ті покидьки знають, бля, що ми тут… Баран, бля! Тепер ментам маякнути маємо!
— Пішов ти, — похмуро відказує Корнєєв. — Вони Ваню вбили, а я за Ваню… Чого телимося? Штурмувати треба. Я першим піду!
— Куди, бля?! Ти взагалі знаєш, кого підстрелив? А що, як то заручник? Може, терористи його спеціально на поріг випустили?!
— А мені по цимбалах! Вони Ваню вбили, а я за Ваню… — Корнєєв обертається до будівлі, наливається ненавистю. — Жодний з тої хавіри живим не вийде. Слово — закон.
— Корнєєв, бля… Карочє, бля! Капєц, бля! Ясно?
— Ясно!
— Все! На позицію, бля… Могли по-тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!
— Ще невідомо, хто кого трахнув, — люто відказує Корнєєв.
Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.
— Ну шо… треба ментам дзвонити…
Встає з-за куща, вдивляється в об’єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом — тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…
Бінокль до очей — точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.
— Ви мене чуєте, суки? — від порогу.
— Завмерти! — наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…
— Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… — кричить механік.
— Люди! — верещить Пустовоєв. — Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!
Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.
— У чому проблема, синку? — гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.
Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.
— Я — Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це — моя фабрика! — виголошує з останніх сил. — Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл — один мертвий заручник!
Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.
— Зачекай, синку! — Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. — Давай… поговоримо. Скільки вас там?
— Достатньо!
— Заручників багато?
— До дідька! — Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. — Усіх сюди! Ти зрозумів?! — Чіпляється за двері.
— Зачекай! — Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. — Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?
— До восьмої ранку! — крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами — вжих! — у стовбур дерева.
— Нє, ну не сука?! — образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: — Передавай, бля, ментам повідомлення по формі — теракт, захоплення об’єкту, є заручники.
— Скільки? — запитав кирпатий. — Невідомо?
— Чому ж, бля, невідомо? — буркнув вусань. — Ти тих бідах біля батарей перерахував?
— Так точно. Десятка зо два. Було…
— Що значить «було»?
— Валяться…
— Нє, ну не сука?! — засмутився вусань. — Передавай. Заручників — орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.