Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі — синє небо, очима — в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз — щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.
Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно — риба.
— Так ось який терорист нам дістався, — зітхнула Зіна. — Хлопця голим по світу пустили…
— Блін, які ж баби дурні! — цвіркнув пузатий Потапов. — Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.
— Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати — раз плюнути!
— Він ледве з глузду не з’їхав, коли дізнався… — глухо сказав Горила. — Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…
— Йому гроші потрібні… — зметикувала мудра Зіна. — Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.
— Панове! — Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам’ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м’ячик кидають. — Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!
— Життя — багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.
— Е, розтринділися вони! — засмутилася Зіна. — Хай спочатку заплатить!
— Про що ви мелете, придурки?! — уїдливо розсміявся Потапов. — Вам усім строк світить!
Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.
— Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?
— Ви — співучасники! Ви за бабло погодилися…
— Матір Божа! Бог свідок — мене насильно затягли! — верескнув Пустовоєв.
— А ти, тітко, головна співучасниця. — Пузатий недобре зиркнув на Зіну. — Приперлася ніби в туалет, а сама — під ствол!
— Під запальничку, ідіот! — Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам’ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.
— Душа болить… — сказав Костя.
— Е, ти ще! — психонула Зіна. — Дати тобі п’ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.
— Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… — подав голос Вова.
— Це навряд… — сказав Горила.
— Чому?
— Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.
На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.
— Та розв’яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров’ю зійде! — так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.
— Усе кльово… Зараз…
— Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся — не втечу й інших не розв’яжу. Давай допоможу…
Горила насупився.
— Аптечка в столі, — сказав.
Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками — залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.
— Ти ж… Я тобі вірю…
— Щоб я здохла! — запевнила Зіна.
В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов’язку, забинтувала міцно.
— Тобі би поїсти…
— У холодильнику… — сказав Горила.
— А можна я теж з’їм чогось… нешкідливого для шлунка? — попросив Пустовоєв.
— А я пити хочу, — сказав Вова.
— А я випити… — висунув вимогу Костя.
За хвилину Зіна приперла з холодильника, що стояв у невеличкій кімнаті, переобладнаній на кухоньку, наїдків і напоїв на армію.
— Обжилися тут… — тихо-люто пробурмотів Макар.
Зіна націдила в пластикове горня горілки, змусила механіка випити.
— Давай, давай… Не зашкодить! А тепер їж!
Поки пан терорист ошелешено жував окраєць хліба, устигла тицьнути по бутерброду кожному. А Кості налила…
— Пий, заразо!
Макар дивився на заручників, душу огортала безмежна любов милосердна. Не сам… Не один!
— Пане Макаре. Перепрошую, — почув голос літератора. — Ви нас уб’єте?
— Безумовно, — на автоматі.
Устав. Реєстр. Нарешті треба знайти реєстр, інакше вся забава — коту під хвіст.
— Зіно! А ти їла?
— Я потім…
— Вона собі в пакет понаскладала, — видав Зіну пузатий.
— Дітям… Гостинчик, — пояснила Макарові Зіна. — Коли вони ще ту сьомгу скуштують…