— Я — до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!
Відрубав зв’язок, весело зиркнув на заручників.
— Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…
— Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! — натхненно вигукнув літератор.
— Тихо! — гаркнув Горила. — Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.
— Що за нерви, Ваню? — спитав Макар. — Не схоже на тебе.
— Мобільний мій дай, — сказав Горила. — Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім — хвилюватиметься.
— Спокійно, Ваню. Зараз принесу, — підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників — валявся посеред холу на підлозі.
Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок — трах!
Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.
— Ти чого? — кинула із прикрістю.
— На місце! — хижо прошепотів Макар.
— На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?
— На місце! Без мого дозволу…
— Тьху на тебе! — Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. — Телефон людині дай! — крикнула. — Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!
Вова зняв бейсболку, утер нею лице:
— Яка задуха! Це від вашої гризні…
— Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, — сказав Костя. — Такий же білявий і геть зелений — життя не нюхав.
— Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, — азартно всміхнувся Вова.
На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.
— Твій? — запитав Горилу.
— Мій…
— Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! — Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. — Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?
— Пішов ти…
— Закрий же ти свій рот, проклята! — продекламував літератор. — Щоб Ванькова доня почула тата!
Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…
— Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, — так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов’ю до дитини.
Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.
— Ваня…. Тебе що в «Сігму» привело?
Відповідь не розчув — у вхідні двері хтось нервово застукав.
А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла — голова обертом. Приклав долоню до лоба — горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі — тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.
— Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… — хитнувся.
— Давай-давай… Сам! — ображено вигукнула Зіна.
Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.
— Йди…
— Зачекай! — Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. — Ярослав Михайлович наказав передати тобі…
Витягнув шию — страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.
— А де… Хлопець у бейсболці де? — прошепотів напружено.
— У чому справа, Рудю?
— Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі — це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.
— На фіга?..
Рудь почервонів з роздратування.
— Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… — прошепотів нервово. — Накажи, щоби він бейсболку натяг, — додав.
Макар завмер. Перед очима — терези. На одній шальці — все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій — Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі — гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках — новий вагомий аргумент.
— Відчини… мені… — почув Рудя.
— Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? — вчепився в журавля, дихав в очі.
— Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.