– Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, – пояснила Голобородькові. – Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…
Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.
– Дякую, що напоумили… – сказав Марті.
Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.
– Що робитимете до завтра? – запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. – Із Києвом прощатиметеся?
– По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, – відповів той.
– А я до церкви… – мовила партизанка. – Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.
Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.
– Хіба я не заслужила щастя?
Крок перший – Сердюк.
– Володимире Гнатовичу, – закинула наживку. – Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.
– Кажи, – наказав Сердюк.
– Олександр Макаров… – обережно, – вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо – матимемо свою людину й підприємство, через яке…
Сердюк думав кілька днів.
– Хай купує, – дозволив. – Після виборів віддаватиме половину прибутку.
– Безумовно! – підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.
Крок другий – Баклан.
– Пане полковнику, є апартаменти для вас, – вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.
– Скільки?
– Метрів?
– І метрів…
– Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…
– Замало!
– …За п’ятсот тисяч…
– Ти здуріла, Марто?!
– …Гривень.
– Гривень? – примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів – ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто – вразила! Що натомість попросить?
– За певних умов зможете й ці гроші повернути, – заінтригувала Марта.
– Нормальна схема! – запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.
Крок третій – Сашко.
Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала – доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.
– Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? – осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.
– Мені цікава перспектива. – Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок:
«17900 дол. США – автівка; 5324 дол. США – одяг; 2767 дол. США – киш. гр., моб., інші витрати».
Певно, вже немало дописала.
Одного дня наважився.
– Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, – сказав.
– Чому? – здивувалася Марта.
– Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.
Почервоніла до скронь, вирячила очі – оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.
– Не розумію тебе, любий… У чому справа?
– Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? – ва-банк. – У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…
– Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, – ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.
Механік сіпнувся, підскочив.
– А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!