- Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.
Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я - Марічка. І Софія - про це вам кожен із теребовлян- ців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина - мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис - “Марічка + Стефан”. А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора - то музика. Хіба?
Дора гладила тата долонькою по грубій руці - мовляв, не тужи. Усміхалася.
- Горе ти моє… - зітхав теребовлянський поет Стефан Са- ламан.
А мама завжди казала - щастя ти моє… Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу - слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама - бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку” відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова - “Чекаю тебе, матусю”. На тому кінці - “прийнято”. Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама - сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне - він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому - новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.
- Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у ‘Геребовлі помічник пана Перепе-
чая - дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, - й мою візьміть!
- Калічку?
- Вправна! - благав. - І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені - старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від’їжджала ж Дора з Теребовлі - серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
- Куди?!
- Треба, - відповідали Дорині руки.
- Нащо?!
- Грошей зароблю. Маму знайду…
-Не їдь!
- Та як можу?!
- Писатимеш?
- СМС-ку скину…
- Як біда - то я миттю…
- Не буде біди.
- Знаєш… - долон ю до вуст, від них до серця. То - любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів - найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня - не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха - чує. Й сама не розуміла - як то? Очі розплющила - Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла - от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець - крейда, Дорина спина - класна дошка. “Я тебе люблю” - по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі - варто лише пригадати - на спині три гарячих слова.
Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.
- Давай разом… усе життя - Ромко жестами..
- Ні… Сам знаєш… - хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах - не розлучимося! І Ромко завівся…
- Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
- Страшно…
- Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
- Покинь ці думки, Ромко…
- Я. Тебе. Люблю… - літали долоні.
Дора - хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
- Ромко… Ні…
.. .Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” - злякалася і якось уночі стала до чорного вікна - за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос: