“1 тис.”, - виводить Дора.
Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню - на!
- За грудень, - вимовляє чітко. - Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати - то найтяжча праця. До нового року - так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?
Локони тремтять - гак, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів - ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…
- Забудь, - відмахується Макс. - Тепер я…
Хотів було сказати - “твій хазяїн”, а - ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. “Володар, керуючий, пан…” Та що ж це?!
- …Хазяїн, - здався. - Тепер ти у мене працюєш, - додав непотрібне. Упав у формалізм. - Питання є?
Є! І очі додолу.
Макс усміхнувся поблажливо - дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він - таємниця, варта уваги. Дюк.
- То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… - дозволяє милостиво.
Дора киває - зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
- Ну! Сміливіше! - підбадьорює Макс.
Дора смішно закусюе губку і врешті пише: “Не скривдь мене”.
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
- Боїшся мене? - і збудження раптове.
“Так, так”, - киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак… Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна - може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.
Макс дивиться у чорну безодню.
- Ніколи, - каструє сам себе. - За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно - дякую… Усміхається винувато.
- Врешті! - іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
- Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав - ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори.
Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там - бозна-що. Одна стіна - шоколад. Інші - молоко з медом. Дорі б волю - галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
- А більшого й не треба, - сказав Макс. - Тут - спати, перевдягатися, читати… Читати - обов’язково. їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує - й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато - ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться - “люба - згуба”, “море - горе”, “рада - зрада”, “сало - мало”. Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги - вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:
- Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А там - три слова: підйом, життя, спати.
Дора усміхається - хіба за це платять? - спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:
- Біля під’їзду чекай.
Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: “Поїхали, Доро!” чи, приміром, “За п’ять хвилин виходимо…” Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автів- ки?.. Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля “мазераті”, що вона - файна-красна - ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки - пік! То значило - сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на ім’я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
- Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
“Людей”, - пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном. Усміхається винувато: вибачте.