- Ти слухаєш? - Макс обов’язково перепитував - ритуал.
“Так, так”, - дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало:
не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав- ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить - і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче - полюби мене! Наче - хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче - однаково полюби. І пожалій…
- Свята скоро… - шепоче глухо, душить жадання.
“Так, так”, - із полегшенням хитає голівкою Дора. “Скоро до мами подамся”, - хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїн і не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
І Іапередодні католицького Різдва зранку - Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію - до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила - Ганна Іванівна з Мак- сом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут - ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Маріч- ка навчила.
- Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала - добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася - аж слиною захлинулася:
- Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору - не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
- А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами - грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.
- Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
- Питатиму! - наголосила. - А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула - добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.
- Спить із тобою?! - чітко вимовила пані.
Дора заклякла. Головою - ні, ні, ні! Кулачком у груди - ні! Аж сіпнулася - ні, ні!
- Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?
Дора зніяковіла, плечима знизала.
“Може, Макс добрий…” - написала. Пані у вічі - так, так… Аж усміхнулася.
- Платить щедро, чи як? - виміряла синову чесноту пані Женя. - І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
- Одну тисячу… - пальчик догори, вустами беззвучно.
- Гривень? - підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо - ні…
- Доларів?! - не повірила пані. - Кажи! Доларів?!
- Так…
- Твою наліво!
Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить - і завалилася. Руку до серця - убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.
- Неси… - ледь вуста розтулила.
Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.
Щоденник байдужо роззявив рота - бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: “Пані забрала мої гроші. От повішуся! їй-богу, повішуся!” Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.
Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.
- Оце твоє! За грудень! І щоби Максові - ані слова! - пригрозила.
Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.
- Мамо?.. - та утомлено. Ніби з горя приплентався.
- Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! - полізла до сумки.