За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
- Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, - Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. - Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
- …Якти?
- У мене є мама, - пише Дора.
- Ну, зрозуміло….
- Мені треба до неї!
- Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!
- Треба!
- Гаразд! Коли?
- Зараз же!
- Ні! - похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано - ні, ні!
- Я тут не можу! - пише Дора. - Мене тут нема.
- А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
- Треба працювати. Заробляти…
- От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!
Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна - ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?.. Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичай ними… У чому каверза?..
- То що?! - обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!
- Добре! - Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.
- Що “добре”?! Ти про гроші чула?
- Ні…
- Тоді не розумію… Ти лишаєшся?
- Так…
- Чому? А як же мамця?
Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе- руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.
- Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.
- Ні, ні…
- Та що з тобою, Доро?! - Макс раптом знічується, подається до дівчини. - Може,, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… - веде гарячою долонею по Дориній шиї.
Дора зіщулюється - нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
- Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
3 Uhtj Є Махе
Супчик із сумнівів
Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах - ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, - та мізки працювали.
- Женити його, чи що?
Повеселішала - логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула - саме до Брюсселя валізку надіями пакував.
- Вово, ти Новаковського добре знаєш?
- Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.
- Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.
- Навіщо? - буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.
- А ти, мать гвою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! - процідила. - Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…
- Казиться він… - роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. - Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…
- Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…
- Працює хай!
- Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася - може бути. Як її звати?
- А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…
- Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, - наказала пані Женя. - Чи мені татові зателефонувати?..
Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”
Видихнув шумно.
- Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?
Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…
- Хіба у тебе за Максима душа болить?