– Ромко… Ні…
Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. «Розучуся розмовляти…» – злякалася і якось уночі стала до чорного вікна – за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
– Я говори-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть – твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
– Що?! Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.
– Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
– Я. Більше. Не буду, – жестами.
– Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
– Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
– Файно, файно… – раділа Дора.
Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:
– Мене звільнено?
– Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
– Ні, ні, – дратується Макс.
– Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
– А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.
– А коли б… – ляп!
– Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
– А ви…
– Ганна Іванівна, – нагадує та.
– Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
– Звичайно.
– Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
– Тренажерна зала.
– Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
– Нормально. Тільки спати нема на чому…
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок – ліжко з ортопедичним матрацом доставлять за годину.
– Ганно…
– Іванівна!
– Приберіть тут, Ганно Іванівно.
– Зараз.
– Зачекайте! У Києві є «Victoria’s secret»?
– Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
– Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.
Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу – позбудешся й того, що маєш. Знає!
– Для секретаря літ надто багато.
– І скільки вам?
– Сорок дев’ять…
– Мені підходить! – вирішує за мить. – Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви – мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть «Victoria’s secret», замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, – спідню білизну, домашній одяг – халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу – хай привезуть, я виберу.
Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок – прощавай! Намагається виправдовувати очікування – киває й киває.
– А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? – пнеться вислужитися.