Воскресіння вистраждану мить,
А земляк, сердитий на горілку,
Невмолимо краде, п’є і спить.
1996
У ЛІКАРНІ
У лікарню несуть собачат, кошенят
І наївну сльозу не втирають.
І не бачать старих,
І малят,
І солдат,
Котрі тут, на очах, помирають.
Хай наївне оте
Товариство прийде
На завалене вщерть кладовище,
Там байдужість знайде
І залізо руде...
Де ж та пам’ять
І людяність вища?
Ген, з яких поколінь
Нам турботи гребе
Повсякдення, щоб долю проїсти,
То ж в щеняті своїм
Бачать тільки себе
Незліченні цупкі егоїсти!
1996
* * *
Звичайні квіти - то дарунок сонця
В безмежжі світу викоханий цвіт,
Що притулився на твоїм віконці
І береже сім’ю від зла і бід.
Звичайна ніжність - то дарунок долі.
В стражданні серця викохана мить,
Котре по нашій і по Божій волі,
З красою стрівшись, тихо защемить...
Не поважаю щирість язикату,
Та у одвічне вірячи, скажу!
Люблю троянди аромат в мускаті,
В твоїм жіноцтві - зрілості межу.
РОЗДУМИ ПРО ПОЕТА
Перетасовують відтінки
Псевдонародної душі,
За вуха тягнуть на сторінки
Бліді, невиразні вірші...
Поет, що дба про гідну власність,
А не вита в пір’їнах хмар,
Співа відверто про сучасність
І не принижує свій дар.
Коли талановите слово
З нічев’ям разом він загріб, -
Не понесе на млин полову,
Бо не подякують за хліб.
Якщо з душевного веління
Сприймають люди сіль рядків,
То з покоління в покоління
Одвіють крихти остюків.
І щоб не дати на наругу
Важке поезії буття.
Поет картає вбогість духу,
Не зацяцьковує життя!
ВЕСНЯНЕ
Вже весна милується
Лісом синьооким,
Душу не лінується
Причащати соком.
Краплі на сережечках
Солодко-пророчі:
Сестроньки-березоньки
Розвидняють очі.
Голоси із вирію
Збудять голос крові,
Між снігами вигріють
Пролісок любові.
З давнини почуються
Голоси на ниві,
Мов усе минулося,
Ніби всі щасливі...
1997
Повірим вам.
Простим усі провини,
Життя безпутнє, марення ідей.
Нащо слова?
Спасайте Україну, -
ЇЇ майбутнє.
Землю і дітей!
Нехай права
Дадуть до рук покласти
Слабу опору, старості кийок...
Нащо слова?
Ви перестаньте красти
Із жалюгідних наших копійок!
1997
А ДЕ Ж НАРОД? САДЖА ГОРОД...
"С советской властью
жить нам по нутрю...
Теперь бы ситцу...
да гвоздей немного..."
С.Есенин
Оцентропуплені, самі,
Шукаєм "свіжу" риму.
Державні, грюкнувши дверми,
"Рішають" долю Криму.
Пустий Хрещатик, а по нім
"Краснознаменні" кроки,
Жовтоблакитний спритний мім
Сховався від мороки.
А де ж народ?
Саджа город!
І молиться,
Випрошує у Бога:
"С советской властью
Жить нам по нутрю...
Теперь бы ситцу...
Да гвоздей немного..."
1997
* * *
Свіжий вітер, життя роздмухай,
Надолужуй, спаси від втрат.
Долю світлу в піснях підслухай!
Не засуджуй усе підряд!
У напрузі душа втомилась,
В чорних требах, чужій порі.
Щирій музі в пітьмі молилась,
Щоб до неба зійти з гори...
Кукурікай раненько, півне,
Мо з похмілля збагне цей світ:
"Кляте зілля ! Єство наївне,
Просторікуй про заповіт!
Мо заллєш майбуття утробу,
Завше кров’ю сплили роки,
Понесеш під прокляття лоба,
А здоров’я - на Соловки..."
Вежі. Згуби. І ліки терцій...
Скоро сонце біду мине!
Хижі зуби не вкусять серце!
Власне серце не вб’є мене!
1997
"Українки цінуються на міжнародному
ринку наречених за: мистецько-художні
нахили своїх натур, покірливість, меншу
в порівнянні з американками балакучість,
кращу анатомічну будову і ...дешеву ціну".
("Вечірній Київ" № 98-99 від16.05.1997)
* * *
Колись були козацтво і поети...
Про це вподовж злиденної пори
Оповіли цупкі авторитети
І довели тризуб і прапори.
Який же кнур, і чи "свідомим рилом"
Переверта український город?
І пропада надійна наша сила,
І зводить мур нездоланий народ!
Шануєм Січ, а байстрюки байдужі,
Кошом своїм обравши ресторан,
Од протиріч стерилізують душі,
В чужі краї збувають роксолан...
Не присягни ні панові, ні брату,
А ні Христу з обличчям сатани.
Із чужини - калину розіп’яту,
Повік святу - додому поверни!
1997
* * *
Пізнавши таїнства віталень,
Вогонь в любові самоспалень
Своїх невичерпних наснаг,
Де сивина, немов наруга,
Я Вас люблю любов’ю друга
В своїх палких травневих снах.
1994
* * *
Розвидняє сонце версти, -
Днина родиться нова,
На світанні голуб верткий
В пісню радість сповива!
Грішні вигнанці із мрії
В сні безжурному хропуть,
На похміллі зрозуміють, -
Їм святе не осягнуть!
Оберіг на землю ляже,
Чи негода мерехтить, -
На серця і душі наші
Полювать любов летить.
Мов стороже - пильні гени
Зберігають плоть і кров
І злітає на антени
Сиза горлиця - любов!
1997
МЕТЕЛИК
Ліпше сонечко пече
Квітень на порозі,