Книжечку отримала дарунком,
Із захопленням вже вкотре прочитаю.
Є крім текстів декілька малюнків.
Про що йдеться - миттю уявляю.
Всі слова - красиві, до нестями!
Хочеться співати… та не смію,
Як звучить - записано "значками"
Але я, на жаль, - не розумію.
Не знавець ключів-бемолів-терцій,
Так, у нотній грамоті - безсила…
Граю я лише на лірі серця…
Що мелодія дає для пісні крила,
Це я знаю, навіть відчуваю,
Як бринить рядочок слово-цвітом,
Як із музикою простір він долає
І летить по всіх куточках світу.
Пісня всім зачепить серця струни,
Розхвилює флейти і гобої,
Сповнена чи радості, чи суму,
Прагне розумітися з тобою.
Смак відчути збірників пісенних,
Те, що барди пишуть, поспівати -
Не дає музична неписьменність…
Треба нотну грамоту вивчати!!
Людмила Рінгіс
1999
П Е С Н Я Р У
ВАЛЕНЦІНУ МІХАЙЛЮКУ
Эй, песняр,
Вазьмі гуслі ці скрыпку,
Людзям прауду
Сваю раскажы,
Як на шчасця
Хтось зоры рассыпау,
Як заплача гытара
На струнах душы,
Як із сонячных блікау
Сплятаюцца сеці,
Каб зямлю затрымаць
І саргэць яе твар.
На жыццевам шляху
Ты усе бачыу, замеціу,
А праз сэрца прайшла
Ні адна із ахвяр.
Заспявай і заплач,
Прапаведуй,
На скрыжалях зямных
Запішы
Запаведнае,
Цвердае вето
На прадмет
Катаклізмау душы.
Іван Літош (поет Білорусії)
25 листопада 1999
ВАЛЕНТИНУ МИХАЙЛЮКУ і
ЗІНАЇДІ САЛАТОВІЙ – МИХАЙЛЮК
Дует "Чорнобиляни" – квітка едельвейс
На тлі стверділого Чорнобильського лиха,
Співа дует – і відчуває світ увесь,
Як з душ людських скресає стронцієва крига.
Петро Федоренко
25 листопада 1999
Презентація збірки "Багряне намисто" у Будинку
вчителя і останній концерт дуету "Чорнобиляни".
П А М ’ Я Т І
ВАЛЕНТИНА МИХАЙЛЮКА
Читає Батюшка Писання,
Аби у ближніх біль тихішав,
А сам ледь стримує ридання -
Болить Святе і найсвятіше.
І якось розум те сприймає -
Усі там будемо колись -
А серце розпач душить-крає:
"Не вірю, друже, - підведись!"
У путь останню невозвратну -
Це не збагне старенька мати -
Ти поспішив, мабуть, занадто,
Бо ж мав задумок так багато!
Заклав у "Багрянім намисті"
Любові, Дружби й Праці велич,
І ллються друзів сльози чисті,
А їх по Світу в тебе безліч...
Так, тіло - Храм Душі - застило,
Поета Дух його покинув
Й злетів безкраїм небосхилом,
У вічний дім тепер поринув...
І поступово біль нестерпний
У пам’ять світлую спливає,
Потрібно це живим, не мертвим,
Хай життєлюбним пам’ятають!
Людмила Рінгіс
8 грудня 1999
* * *
Зупинилось серце Валентина,
Мов від Бога – пісняра й поета…
В інший світ пішла від нас людина,
Що словами діяв, як багнетом!
В той же час – з любов’ю і лірично,
З сміхом, болем, радістю й сльозами,
Душу в них вкладаючи і серце,
Він рядки творив, що будуть вічно
Віршами із нами,
і піснями…
Юрій Писаренко
7 грудня 1999
НЕВГАМОВНИЙ БІЛЬ
Світлій пам’яті
Поета від Бога В.М.Михайлюка
Прощавай, побратиме...
У жалобі Парнас...
Розірвалася міна,
Приголомшила нас.
У орлинім польоті
Є одне відчуття:
Непідробні чесноти
І безсмертне життя.
Бо орли живуть вічно
На вершині своїй,
Навіть в будні трагічні
Вони кличуть у бій.
За нову Україну,
Світлий край козаків,
За червону калину
І за мову батьків.
Ти пройшов через болі
Сотень тисяч людей,
І постав мимоволі
Наче той Прометей.
Як завжди, свого плуга
Пер один до мети,
Та підступна недуга
Заважала іти.
В повсякденних турботах
Пломенів, падав з ніг.
Ти й згорів у роботі,
Бо інакше - не міг.
В відчайдушному герці
У пекельні часи
Віддавав своє серце
І частину душі.
Прославляв і Полісся,
І родинний поріг...
Жаль - народжену пісню
Доспівати не встиг.
Пісня нас піднімала,
Прикрашала життя,
Та тебе... враз - не стало:
Відлетів в небуття,
Як гігантська комета,
Чи яскравий болід...
Спорожніла планета...
Та палаючий слід
Буде нас зігрівати,
Як проміня святе,
Україна, як мати,
Не забуде тебе.
Прощавай, побратиме...
Зупиняється час:
Це Господь свого Сина
Забирає у нас.
В наших душах - розруха,
Серце біль спопеля...
Хай тобі буде пухом
Наша рідна земля.
Юрій Коломієць
12 грудня 1999
БРАТУ
Ты для меня, мой брат, не умер
Как с песней жил и будешь жить,
Ведь в серце постоянный зуммер
Колеблет родственную нить.
Нахилилося небо над білим чолом,
Сльози землю грудневу скропили,
Щойно горе прийшло, щемно б’є батогом
Люта доля і давить знесилля.
За кладовищем пагорб, озерця вода,
Де сховатись від болю і скрути?
Рясний квіт на могилі, а в серці біда,
Як же в очі твої зазирнути?
В них в напрузі щоденній нам вогник горів,
Блиск фантазії, плани, турботи
І яскраві слова, і схвильований спів,
І душевний неспокій і злети.
Під твоєю рукою не зойкне струна,
Безучасна без тебе гітара,
Сиротою зосталась, як жінка твоя,
А співалось так гарно вам в парі.
В скруті мати старенька: "...то як же, синок,