Що замість них спасали ви худобу.
Вже Україна наче дзвін гуде,
Тож зась вам, геростратики при владі!
Не заховаєш правду від людей
Ні в таїні, ні в штучному безладді!
1990
* * *
Земле моя, свята краса,
Наймичка кохана,
Віддай мерщій на небеса
Жебрака Івана.
Перенеси його долю
Через роки-хвилі
Дай йому життя і волю
В місті Чорнобилі.
Зігрій його своім тілом
Дитя своє кволе,
Щоб ні словом, а ні ділом
Не нищив довкола.
Щоб не зрадив Україну
Ні на якій раді,
Щоб не гнув на пана спину
Та вірив громаді.
Щоб плекав свободу, мову,
Матінку природу,
Не цурався безголово
Козацького роду.
А коли в сивуху очі
Втоплює безплідно, -
Пошли йому дні пророчі,
Щоб згинув безслідно!
Не занедбав Україну
Та козацьку славу
Не надбав онуку й сину
Доленьку криваву.
1990
* * *
Я інвалід...
Раниме серце тисне.
Суворий вирок:
"Винний без вини".
Важкі тисячоліття ненавмисне
В моє життя
Ввійшли із давнини.
Я не зову:
“Вперед, до комунізму!”
У кожного своі шляхи в житті
Сповідую
Людину і Вітчизну
Взаємини
Душевні і прості.
Здоровий люд,
Що з відчаєм стрічає
Голодний день,
Що веснами цвіте,
Підтримаю!
Моя душа вміщає
Красу і мудрість
Вічне і святе!
1992
АНДРІЮ СТАРЧЕНКО
Воює люд. Життю ціна - копійка...
Нуклідний сум над миром повстає
І шестирічний щебетун, Андрійко,
Своі питання діду задає:
"Скажи, дідусь, чому таке буває,
Що не для нас Чорнобиля краса?
Чому жорстокий – доброго вбиває?
Чому боюсь, коли я вдома сам?"
Бліденьке тільце скучило без сонця,
А на його голівоньку ясну
Державні дяді посипають стронцій
І щось белькочуть про чиюсь вину.
6-річний Андрій Старченко сказав:
"Дідусь, радіація в нашому Чорнобилі і навколо
нас, але ж сонечко теж всюди. То давай попросимо
сонечко і будемо боротися з радіацією разом".
Так мислить маля, що з дитинства хворіє
внаслідок опромінення.
1992
МОНОЛОГ АНДРІЙКА
Дідусю, послухай-но думку мою.
Навкруг - радіація вража,
Та й сонечко всюди у нашім краю.
Нехай воно нам допоможе?!
Ленуся щаслива, сестричка моя,
Бо трішечки старша за мене.
Найбільше люблю її оповідь я
Про наше містечко зелене.
Там квіти, гриби, полуниці ростуть,
Самотній садочок буяє.
Там люди згубили таку красоту,
Що ліпше її не буває!
Там літечко тепле без мене мине,
Бо кублиться атом вороже..
Пошли туди, Боженько, сонце ясне.
Воно малюкам допоможе!
1992
ЗЕМЛЯКАМ ІЗ ЗАЛІССЯ
Життя гортає, мов сторінки дні
Зустріну Вас і згадую Залісся,
Грибниці в соснах, луки запашні
Конваліі на зорянім узліссі...
Бездумно квітень кинув у льоди
Все, що живе, квітує і буяє.
Не нап’ємось криничноі води
В Чорнобильскім благословеннім краї.
Життя гортає, мов сторінки, дні
І рік - за два рахується мені.
І лиш тому хватає сил в борні,
Що є земляцтво, хоч на чужині.
1988
НОСТАЛЬГІЯ
Земляцтву з відселених
сіл на Чорнобильщині
Веселий клаптик рідноі землі:
Притихла Прип’ять оповила луки,
Дрімають схили в зоряній імлі, -
Німі свідки незваної розлуки.
Я ними марю, дихаю, живу
Благословлю, - життя стійку основу.
Ні в серці, ні в душі не перерву
Тоненьку нитку - спогади Лільова*.
Він мій, Украйно, щирий і простий,
Він твій, бо він в мені, моєму серці.
Він мій, бо в ньому разом Я і Ти,
Він твій, його любитиму до смерті.
Простіть мене, наївні земляки,
За те, що вас лиш на гробках побачу,**
Простіть за ці засліплені рядки,
Простіть за те, що разом з вами плачу...
_________________
* Лільов – село під Чорнобилем,, де
вчителювали батьки
** на гробках – приїзд в Чорнобильську зону
місцевих жителів для вшанування
пам’яті померлих стало традицією.
* * *
Листя маячить гаряче,
Міддю на очі лягло.
Вікна осінні відплачуть
Горе, що нас облягло.
Благословенний мій краю,
Часу спаплюжений плин.
Очі тобі застилає
Чорний біблійський полин.
Тінню від тину до тину
Суне порожнім селом
Чорна стороння людина -
Горе, що нас облягло.
Господи!
Як осягнути?
В серці лишила пітьма
Віру, любов і спокуту,
В смутку надія німа...
1992
ОЛЕГУ БЕНЕЦЬКОМУ
Коли жебрацькеє життя
Штовхало душу в холод сірий,
Я утікав із небуття
У наш Ірпіньський теплий вирій.
Ірпінь, як музика звучить,
Дитинство з юністю єднає,
Трояндова й сталева мить
Із нього в серці виникає.
Ірпіньське нас не промине -
В моїм Чорнобилі, бувало, -
"Ірпіньським іродом" мене
Дівоча пристрасть називала...
Іронія жорстоких літ
Взяла Чорнобиль до валізи,
Ще ближчим став Ірпіньський світ,
Бо зняв з душі тягар заліза.
То ж будем, брате, смутки всі
Переливать у труд і квіти,
Спасати душі у красі,
А не писати заповіти!
1990
С О Н
Лагідні, Чорнобильські, останні
Літо й осінь снилися мені:
Ластівки витали на світанні
В голубій ясній височині.
На лящових сплесках усміхались
Тихі плеса рідної ріки.
На човнах з рибалки повертались
Мовчазні міцні поліщуки.
Сосни мріли на грибних узліссях,
Роси сизі блимали з чорниць...
Золоте березове Полісся
Перед сонцем припадало ниць.
По садах, обтяжених врожаєм,
З віт високих гупали плоди
І будили край, що всіх вражає
Благодаттю й мороком біди.
Земле розкуркулена, з тобою
Спільна наша доленька сумна
Не різнимось горем, потом, кров’ю
І нуклідна кров у нас одна.
То ж готуймось вирій покидати