От чи все зроблено, як належить? Так, у лівій руці — сумка з яблуками, в правій — недбало згорнута біла хустина…
— Фрау зняла хустину? Вітри дмуть зі сходу. Вони холодні. Чи ви бажаєте застудитися вдвох? — почула вона чоловічий голос, що турботливо натякав на її вагітність.
«Вітри дмуть зі сходу» — це пароль.
Крістіна озирнулася. На неї привітно поглядав непоказний офіцер з личками й знаками лейтенанта інженерних військ.
Тепер її черга сказати пароль у відповідь.
— Дякую за увагу! — Вона чарівно всміхнулася. — Сьогодні мінлива погода. Вітри дмуть із заходу теж. А вони тепліші… Проте ви, безумовно, маєте рацію. Не варто ризикувати — одягну хустину.
— О! Такій слухняній фрау служити б в армії.
— Чи не потримаєте мою сумку?
— Охоче.
— Знаєте, — мовила жартівливо, — досі не навчилася зав’язувати хустку однією рукою. — І швидко додала: — Шифровка в сумці, внутрішня кишенька…
Люди обминали їх, не звертаючи ніякої уваги.
— Чудові яблука! — Він вийняв одне, друге. Шифровка немов розтанула в його долоні. — Лютий, а яблучка ніби вчора зірвані. — Він поклав червонобокі плоди на місце й засмикнув на сумці «блискавку».
— Ну, от і все! — мовила Крістіна, пов’язавши на голові хустку.
Навколо них зовсім спорожніло.
Лейтенант притишив голос, проте кожне слово промовляв виразно:
— Матимете власний передавач. До того часу зв’язок з Центром триматимете через мене. Наступна зустріч — у районі Вільмерсдорф, біля «Мисливського замку». Перший четвер березня, в цей же час. Маршрут: електропоїздом — до зупинки «Шмаргендорф», звідти на метро — до станції «Далемдорф», далі пішки — по вулиці Кенігін-Луїзе до «Мисливського замку». Запам’ятали?
— Так. «Шмаргендорф», «Далемдорф», Кенігін-Луїзе, «Мисливський замок». Перший четвер березня. Час — без змін.
Мовив співчутливо:
— Це буде ваша остання така далека подорож. Там я познайомлю вас із своїм зв’язковим. Надалі передаватимете мені шифровки через нього.
— Навіщо вам ці ускладнення?
В голосі лейтенанта бриніло неудаване співчуття, коли він пояснив:
— Я помітив: вам важко мандрувати. З кожним днем буде все важче. Вам зараз потрібен спокій і медичний нагляд. Тому наступна наша зустріч буде останньою.
Хіба вони могли цієї миті передбачити, що оця їхня перша зустріч і є останньою?
Тим часом лейтенант завершував давати свої настанови:
— Мій зв’язковий зустрічатиметься з вами під час ваших прогулянок поблизу будинку. Конкретно про час і черговість контактів домовитеся з ним особисто. Оце все. Повертаючись додому, вже не петляйте. Сідайте на прямий автобус. Щиро бажаю вам усього найкращого. Маю честь!
Він козирнув затягнутою в шкіряну рукавичку рукою і пішов від неї геть, не озираючись.
Тільки їдучи додому, фрейлейн Бергер похопилася: який же він із себе, її новий товариш по зброї?
Розділ шостий
ВИПАДОК, ЯКИЙ НІХТО НЕ ПЛАНУВАВ
Лейтенант у формі інженерних військ, під гострим носом якого руділи вусики «під фюрера», вийшов з електрички на зупинці «Вайдманшлустерштрассе» і вже за хвилину опинився на цій людній у вечірню пору вулиці. Наближався час радіозв’язку з Центром, де в обумовлену пору чекали шифровок з підписом «Меркурій».
Радистка з псевдонімом Пенелопа мешкала неподалік. Меркурію залишалося проминути невеличкий старезний цвинтар, піднятися на залізничний міст, пройти короткий провулок і опинитися на в міру пожвавленій вулиці Кетеллерштрассе. Тут, в одному з приватних будиночків, цифровими знаками мережила Пенелопа своє прядиво шифровок.
Почав накрапати дощ. Попри це людей на вулицях більшало, як і завжди у вечірні години. Прямуючи до Пенелопи, Меркурій час від часу «перевірявся». Скоріше — за звичкою, аніж за потребою. Нічого підозрілого не запримітив.
«Вітри зі сходу» принесли на обумовлену зустріч чарівну жінку, досі — зовсім не відому йому. Вагітну.
«Їй — важче, — думав Меркурій. — Шкода, що я не знав про її вагітність. Треба було зустрітися з нею раніше, щоб вона не мандрувала по Берліну так далеко. Але ж справи, про які знаєш, завжди здаються важливішими, ніж ті, про які нічого до пуття не відомо…»
Ось він і за адресою — Кетеллерштрассе, 110.
Коли Меркурій завертав на асфальтовану доріжку, що вела до «мисливського» будиночка, його проминула пригорблена під дощем фігура в непромокальному, хрусткому плащі з високо піднятим коміром і в низько насунутому на лоба капелюсі. У Меркурія ще майнула думка, що і йому в таку негоду варто було б одягти плащ. Так, це не завадило б: шинель добряче всотувала вологу і швидко важчала набрякаючи.