— Адольфа Шеєра знайомі з Кавказу вважають загиблим. Несподівана зустріч. Живий? Але ж літак упав на території росіян. А там — полон. Утік? Як, де, коли? Відтак — перевірка. Негайно з’ясовується: Адольф Шеєр — зовсім не той, за кого себе видає. Одне слово, провал забезпечений.
Костянтин Васильович тяжко зітхнув — заперечити нічим, логіка — не емоції.
— То кого ж ви можете порекомендувати?
— Олексія Маркова!
— Оце — діло. Якщо не помиляюся, він залучив Студентку до нашої роботи і двічі виходив на зв’язок із нею в тилу ворога?
— Так точно. Від початку війни — у генерала Роговцева. Підготувати виклик до Москви?
— Не поспішайте. Перед цим ми мусимо точно знати, що з Студенткою нічого не сталося. Подивіться, кому з наших людей у Берліні це зробити зручніше. Передамо прикмети, адресу житла.
— І тимчасову особливу прикмету, — додав Калина.
— Розумно. На якому вона місяці?
— На восьмому…
— Отже, їй необхідно якнайбільше бувати на свіжому повітрі. Це значно спрощує завдання берлінського товариша. Якщо одержимо позитивне повідомлення, почнемо готувати Маркова до подорожі в Берлін.
Була вже глибока ніч…
Розділ дев’ятий
«Я НЕ ПРОШУ ВАС — Я НАКАЗУЮ!»
Віллі Майєр знайшов час, щоб завітати до Шеєрів, лише останнього дня лютого. Фрейлейн Крістіна вийшла з ним у садок. Як і завжди, коли їм хотілося погомоніти на самоті.
Тепло, вже по-весняному гріло сонечко. На деревах набрякали життєдайними соками тугенькі липкі бруньки. Пахло зіллям і травами, що прокидалися по зимі.
Крістіна зовсім втратила свою колишню дівочу рухливість. Ходила повільно, перевальцем. Навіть вірний собацюра Віт, мовби розуміючи стан хазяйки, вже не стрибав до неї, радісно спираючись на її груди могутніми лапами.
— Розумняка ти, Віт! Просто на диво!
— Атож, чудовий пес, — підхопив Майєр.
Віт уже давно звик до нього й дозволяв пестити себе.
Теплішає… Із завтрашнього дня починається березень, а там і перший четвер, у котрий Крістіні слід їхати до «Мисливського замку» в районі Вільмерсдорф.
Маршрут: «Шмаргендорф»—«Далемдорф»—Кенігін-Луїзе до замку. У перший четвер березня. Час — без змін…
Далеченько. Добре, що востаннє: неухильно наближалися пологи.
— Що нового, Віллі? — почала вона розмову.
Майєр знав, що її цікавить: на превеликий жаль, не його особисте життя. Вона навіть зараз лишалася для нього принадною, хоч обличчя її поповнішало, втратило свою дівочу чарівність, вкрилося жовтуватими плямками. Та хіба це назавжди? Скоро краса до неї повернеться й забуяє з новою силою, як це буває з усіма гарними жінками по вагітності. Що ж йому лишається, на що сподіватися? На час, що лікує і вгамовує душевні травми. Він поряд, а це багато важить… А що зараз? Іде й не вщухає війна. Але ж і вона колись минеться!
— Чого мовчите, Віллі?
— Просто замислився…
— Над чим?
— Так, безвідносно… Ви запитали, що нового. Вістей — торба, з чого починати?..
Крістіна посміхнулася:
— Хоч це й тавтологія, але починають з початку.
— І викладають послідовно! — довершив Майєр.
— То я слухаю вас.
— Останніми днями Хейніш вояжував по концтаборах. Зрозуміло, я з ним. Нас супроводжував давній знайомий по Кавказу.
— Хто саме?
— Султан-Гірей Клич.
— Таки втік…
— Тепер співробітничає з СД.
— Про такі речі, Віллі, прошу вас доповідати якнайдокладніше, — мовила Крістіна. — Кажіть все, про що дізналися.
— Поки що мої відомості куці. Ми тільки-но починаємо розгортати свою діяльність.
— Нічого, послухаю. Про щось у дорозі розмовляли?
— Цей кавказький князьок з Адигеї очолює так звану «народну партію горян Кавказу», яка насправді є свого роду агентурно-розвідувальним розплідником. Контингент до «партії» набрано з людей, які зрадили і підняли руку на Вітчизну. Прийом відбувається в концтаборах.
— Тобто як це?
— Там нові «партійці» власноручно страчують полонених згідно з вироками табірної адміністрації.
— Виродки!
— Як на підбір… Він нам передав одинадцять отаких «партійців»-катів. Завітали ми також до «білого» генерала Шкуро[7].
— А цей що?
— О! Шкуро організував власну «козачу» шпигунсько-диверсійну школу «Отаман». Із неї він виділив нам для першого разу сім «козаків».
— Віллі, чи розумієте ви, як важливо…
7
У січні 1947 року у відповідності з Указом Президії Верховної Ради СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР присудила колишніх білогвардійців, а згодом активних посібників фашистів до вищої міри покарання. Серед засуджених були Сулган-Гірей Клич та «білий» генерал Шкуро.