— Не цікавить, чому вас викликали до Москви? — знову запитав Сербулов.
— Викликали — скажуть!
— А скажуть — почуєте, — у тон йому докинув генерал. — Так?
— Так точно.
— Ну що ж, перейдемо безпосередньо до діла.
Генерал на хвильку замовк, ніби відокремлюючи мовлене і підкреслюючи важливість наступної розмови. Спочатку вона уся вклалася в одне речення:
— Поїдете кур’єром у Берлін.
Марков ураз посуворішав, напружився, величезна відповідальність одразу лягла на нього. Це тільки так сказано, дуже просто і буденно — «Поїдете у Берлін». А насправді… Навіть уявити важко! Це завдання за своєю складністю і величезною напругою не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми.
Кур’єром у Берлін! Це значить — до когось. А в лігві фашизму кожна наша людина — на вагу золота. Кур’єр мусить не тільки виконати завдання, а всіма своїми діями ні в якому разі, за будь-яких обставин, навіть найкритичніших, не поставити під удар людину або людей, до котрих їде.
До того ж ішлося насамперед не про його поведінку як кур’єра в «обставинах», а про те, щоб він вміло уникнув їх і успішно виконав завдання.
— Готовий виконати будь-яке завдання! — сказав Марков твердо.
— Йдеться про фрейлейн Крістіну Бергер, вашу «хрещеницю». Ви добре знаєте її, а вона — вас.
— З початку війни, — уточнив Марков.
— Тому й обрали вас.
— З нею щось трапилося? — раптом стурбувався розвідник.
— На щастя, особисто з нею — нічого лихого. Проте, якби я вірив у забобони, я сказав би: дівчину переслідує якийсь фатум, їй на роду записано втрачати з нами зв’язок.
— Знову? — навіть здивувався Марков.
— І знову з не залежних від неї причин.
Тепер у тон генералові мовив старший лейтенант:
— Якби я був забобонний, я б сказав: господь-бог трійцю любить. Я вже двічі поновлював із нею зв’язок.
— Ми це знаємо.
— Ось і випадає поновити втретє.
— Краще б не випадало. Для всіх краще, передусім — для Студентки.
— Це — точно!
— Ну що ж, ваш бадьорий настрій, ваша готовність до дії мені, прямо скажу, подобаються.
— Дякую за добре слово.
— З підполковником Калиною знайомі?
— Так.
— Це він вас рекомендував. Як і минулого разу, коли вас відрядили до Ставрополя.
— Я й не знав!
— Тепер знаєте. Підполковник Калина готуватиме вас. Він добре знайомий із поведінкою німців поза фронтовою смугою, чудово вивчив життя цивільного населення, досконало обізнаний із самим Берліном.
— Зрозуміло.
— Запитання є?
— Лише одне, товаришу генерал.
— Слухаю.
— Кого приніс «Сплячий лелека» — сина чи доньку?
— От і про це ми у вас спитаємо.
— Ясно!
— Хитро ви запитуєте, товаришу старший лейтенант.
— Ну, що ви, — знітився Марков.
— Не варто бентежитись, я це оцінюю як позитивну рису. Адже своїм запитанням про «Сплячого лелеку» під прямою цікавістю ви приховали іншу: хотіли собі окреслити обшири наших знань про сьогоденне становище там. Правильно?
— Так точно!
— На цьому закінчимо. Вашу кандидатуру я схвалюю. З ситуацією, що склалася в Берліні, вас докладно познайомить підполковник Калина. Бажаю успіху!
Олексій Марков уважно слухав підполковника Калину, всотуючи кожне його слово.
Зустріч Студентки з Меркурієм…
Того ж дня — арешт Меркурія…
Трагічна загибель Пенелопи…
Студентка без зв’язку…
Інформація лежить у Берліні «мертвим капіталом».
— Щодо суті вашого безпосереднього завдання.
— Я слухаю, Костянтине Васильовичу!
— У Берліні Хейніш очолив розвідувально-диверсійний відділ організації «Цепелін». Своїм вістрям «Цепелін» скеровано на Кавказ, куди він закидає своїх вихованців для агентурної роботи зараз і активних підривних дій в нашому тилу під час літнього наступу, який німці планують.
— Про це нам на Кавказі відомо.
— Так. Генерал Роговцев про ваші контрдії нас регулярно інформує. Так от, немає сумніву, що Студентка з Нікого накопичили чималий розвідувальний матеріал. Ви мусите його взяти. Це — перше. Друге: укріплення «Блакитної лінії». Штаб «Цепелін» до неї відношення не має. Тому з нього вони інформацію не роздобудуть. Споруджує «Блакитну лінію» організація Тодта. Треба шукати вихід на якогось поінформованого тодтівця, ця організація велика, розгалужена, працює в ній безліч людей.