Він одчинив двері потрібного йому приміщення і мовив:
— Вибачайте, панове! Чи не підкажете, де у вашому лабіринті розташоване управління відомчих концтаборів?
З появою есесівця гомін у просторій кімнаті вщух.
Усі офіцери в формі інженерних військ звели голови і втупилися в прибулого.
І тоді пролунало здивоване:
— Віллі, невже це ти? Я не вірю власним окулярам!
З-за столу, розташованого ліворуч від входу, піднявся дуже примітний, опасистий чоловік. З характерною зачіскою — колом. М’яке, хвилясте волосся спадало на великі вуха. Поділена посередині рівним проділом зачіска підкреслювала обшири опуклого, квадратного чола. Все у нього було дорідне, масивне — щоки, ніс, важке підборіддя. Масні губи, товсті, мов сардельки, зовсім нетипові для тонких, суто арійських вуст. Перенісся осідлали величезні окуляри в тонкій металевій оправі.
— Боже мій! — зрадів і собі Майєр. — Гельмуте! Оце зустріч! Звідки ти узявся? А мені казали, що ти захряс десь на Балканах…
— Я там зовсім не був! — заперечив Фогт. — Польща, Бельгія, Франція — ось де пролягали мої службові путівці. — Він поглянув на присутніх: — Панове, з вашого дозволу я вас залишу на кілька хвилин: гауптштурмфюрер — мій шкільний друзяка. Не бачилися понад три роки!
Майор, що поважно височів над столом посеред кімнати, відповів, чомусь звертаючись до Майєра:
— Чи вистачить кількох хвилин для такої зустрічі?
Віллі сумно зітхнув.
— Пане Фогт, ви сьогодні вільні на всенький день! — послужливо вирішив майор проблему.
— О! Не знаю, як і дякувати, — сказав Майєр.
— Не варто подяки! — любов’язно всміхнувся майор.
Коли вони вийшли на вулицю, Гельмут наполіг:
— Рішуче пропоную — в ресторан.
— Згода!
— Тут неподалік є досить затишний… Ось тільки прейскурант…
— Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? — засміявся Віллі.
— Знаю! — підтримав його Гельмут. — Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.
— Тоді — вперед!
У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.
Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:
— В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…
— Дорого? — прямо запитав Майєр.
— Про це ліпше знає господар закладу, — ухильно відповів обер-кельнер.
— Грошви стане! — поклав край його ваганням Віллі.
Гельмут скинув оком довкола й мовив:
— Раніше тут було затишніше — залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…
— Тебе такі зміни не надихають? — руба запитав Майєр.
Гельмут сторопів.
— А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит — війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося — пахне медом. От і в Мюнхені, — раптом запалився він, — все без змін!
— Звідки знаєш?
— Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи[10] освячені генієм і думкою великого фюрера.
— Сподобалося?
— Ще б пак! Пиво там досі чудове.
— Пиво? Не розумію.
— За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження — незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль[11] із давніх-давен стоїть «Хофбройхауз» — «Придвірний пивний дім». У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, «поки наш «Хофбройхауз» на майдані стоїть…» Уяви, Віллі! На першому поверсі «Хофбройхауза»— циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому — зали «для чистої публіки» та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище — велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один «Хофбройхауз» може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка. Ну й видовисько! Вражає.
Майєр терпляче, поблажливо похитуючи головою, слідкував за перипетіями історичних мандрів. Із старої пивної «Штернкерброй» на вулиці Ам Таль, де було утворено нацистську партію, екскурсанти потрапили до «Бюргербройхауза» на Дахауерштрассе, потім до «Маттезера» на площі Штахус і, нарешті, до «Льовенброя» поблизу залізничного вокзалу. Після того вже впакувалися у спальний вагон. Від спогадів очі Гельмута посоловіли, ніби він знову добряче набрався рідини з «імперського пивного заводу».