Якби не кваліфікована допомога Майєра, чи впоралася б із усією цією військовою специфікою сама? Мабуть, бо треба, Тільки тоді б її праця затягнулася на невизначений строк. І обірвалася б на півслові…
Що лишалося їй зробити? Найперше — знищити шифр. І він уже пішов димом… Тепер — врятувати Федька. Попередити про свій провал Віллі… Як це здійснити? А що потім? Передати останнє «прощавайте» до Центру… Зробити це зараз? Щось зупиняло її, щось таке, що не визріло ще в чітку думку, а відтак і не штовхало на конкретну дію…
Раз у раз спливало подумки безпомічне нагадування: в неї нема ніякої зброї… Вона відкидала його, а воно поверталося, бо зброя — кардинальний засіб, щоб ураз обірвати всі кінці…
І ще: треба знищити рацію…
А може?..
Чи не ліпше їй самій інсценізувати власний арешт? В очах ворога, зрозуміло. Навести гестапівців на думку, що її захоплено зненацька, як вони й планують? Як їх у цьому переконати? Вони упевняться, якщо схоплять її безпосередньо за роботою на передавачі. А шифр? Але ж вона могла й не мати шифру! Просто радистка, і більше нічого. Шифровки одержувала з тайника. Під час прогулянок з дитиною. Чому ніхто нічого не помічав? Собака не підпускав близько…
Так, в її становищі буде краще, якщо її схоплять на «гарячому». Зрозуміло, вона виглядатиме вкрай приголомшеною такою прикрою і навіть фатальною для неї подією, і цей вигляд, безумовно, буде сприйнятий як природний, обумовлений критичною в ії долі ситуацією…
На останньому рубежі можуть багато важити й такі мізерні, ще не зовсім осмислені шанси…
Шанси на що?
На гру, яка ввела б ворога в оману. Якщо вона сягне цього — то вже буде успіх…
Сама дивувалася: виважувала все спокійно, без поспіху, без панічного розпачу.
Чому? Чи не тому, що неоднораз мимоволі розмірковувала, як вона поведеться на випадок провалу? Мабуть, так. Інакше їй свій дивний стан важко було б до пуття пояснити.
Вона ніби роздвоїлася, немовби сама за собою спостерігала збоку, сама для себе перетворилася в сторонню особу. Розвідниця холодно, уважно й прискіпливо коригувала зараз наперед кожен можливий крок, кожну дію або вчинок такої собі пересічної німкені Крістіни Бергер, за долю якої щиро й гаряче вболівала.
І все ж підсвідомість не завжди скорялася необхідності, відкидала обставини й логіку поведінки, що з них випливала. І тоді весь навколишній світ набував дивовижних, досі не відчутних принад, зворушливих одкровень, спалахував небачено соковитими, живими фарбами. Чому раніше цього не помічала? Виходить, так мало й так невимовно багато потрібно для простого людського щастя. Бо життя, існування в цьому яскравому, якщо його гостро відчувати, світі і є щастя. Такої миті навіть звичайна комашка видавалася дивом із див, а ще вчора вона її відігнала помахом руки. І щоб усе це відкрилося, необхідна була поява сірих постатей, мисливців, що на полюванні обклали здобич.
А здобич — то вона… І тоді, опановуючи себе, вона вольовим зусиллям чавила небезпечні емоції, рішуче гасила в свідомості звабливі вогні. Добре відала, від чого вони походять і до чого можуть призвести. Злам — спадкоємець слабкості…
На прогулянку вона вийшла за годину до обумовленого з Майєром часу. Бажано, щоб спостерігачі призвичаїлися до її присутності на вулиці. Двічі на кілька хвилин лишала коляску під надійну опіку Віта — заходила до аптеки та перукарні. Для чого? Щоб вирішальної миті її самотнє повернення додому не стурбувало переслідувачів.
Її присутність на вулиці — сигнал небезпеки. І весь її задум, його успішне здійснення залежало від кмітливості Віллі. Чи зупинить машину? Чи не покине напризволяще Федька? Її поймав крижаний холод від самої думки, що маля потрапить до катівні гестапівських убивць. Що могла, все зробила. Подальше залежало від розуму й спритності Майєра. Про старого з овочевої крамниці вона не думала, бо не знала його як людину: бачила лише один раз, коли приходила з паролем по рацію.
Та годі про це!
Машина Майєра зупинилася. Вже пощастило! Ну, Віллі, дій! Твоя черга… Вона рвучко повернулася й попрямувала додому. Тепер їй слід відволікати на себе максимальну увагу. Так, як вона наперед обміркувала.
Удома Крістіна вдала, що не помічає цікавих поглядів Барбари. Піднялася вгору, на занедбаний третій поверх, де ховала рацію. Почула шурхіт за дверима й зацокотіла морзянкою, хоч ще не підключила передавача до живлення. Почулися легкі, поспішні кроки, що віддалялися.
«Побігла повідомити! Зараз станеться!»
Крістіна включила живлення. Одягла навушники. Чекала. Ось і ледь чутні кроки людей, що підкрадаються до дверей…