Вона зацокотіла ключем, надсилаючи в ефір шифровку, яку підготувала зранку. Про чергового вилупка з інкубатора Хейніша. Тільки тепер у шифровці був пропущений рядок «Джерело Ніка». Пропуск цього неодмінного рядка — сигнал біди. Повторна передача прийнятої у Центрі шифровки — один з її сигналів провалу. В Москві тепер знатимуть…
Двері навстіж розчахнулися.
Від них до Крістіни простяглося кілька жилавих рук. Загупали ноги…
Крістіна злякано зойкнула. Підхопилася з місця. А їй уже завертали руки за спину. Гостроносий, веснянкуватий парубійко зняв з неї навушники; одягнув на себе, сів до рації і перемкнув її на прийом.
Цієї миті до кімнати ввійшов висохлий, як мрець, чоловік.
З його появою всі виструнчилися. Одна Крістіна лишилася сидіти на канапі, куди її штовхнули подалі від рації.
Живий мрець ковзнув поглядом довкола.
— Гут! — сказав задоволено. — Відповідь була? — запитав у гостроносого радиста.
— Чекаю, пане кримінальний радник.
— Зачекаємо разом.
Він мовчки сів на канапу поряд із Крістіною і застиг, не дивлячись на неї. За хвилину приймач зацокотів морзянкою. Радист поспішно записував крапки й тире.
Крістіна знала цю шифровку напам’ять. Тому й «прочитала» її на слух: «Студентці. Одержано. Проф.».
Скорочене від слова «професор» — коротке «проф.» — означало що радистку зрозуміли правильно.
Крістіна затамувала в собі свою маленьку радість, свою ще одну перемогу. На останньому рубежі…
— Хитро замислено, — сказав живий мрець. — Тонке алібі! Дуже підступний задум! Панове, зверніть увагу, всі сусіди в один голос запевнятимуть, що в той час, коли працював шпигунський передавач, ця мила пані прогулювалася на повітрі. Її всі бачили на власні очі! Уявляєте?
— Так точно, пане кримінальний радник!
— До речі, де її синочок зараз?
— Ще на вулиці.
— Негайно заберіть додому.
— Слухаюсь!
— Там здоровезний собацюра, — підказав хтось із вловлювачів.
— Ет! — недбало махнув рукою крем’язень, що зібрався йти по дитину. — Що той собака проти вальтера?
І він зник за дверима, щоб за кілька хвилин повернутися переполоханим.
— Пане кримінальний раднику, дитини нема! — нервуючи, повідомив він.
— Як так нема?
— Коляска порожня.
— А собака!
— Також зник!
— Цікаво…
Живий мрець із підозрою втупився в Крістіну.
— Що ви скажете на це?
Сльози залили обличчя жінки.
— Ясно, — крекнув радник. — Покличте оту… Як її?
— Служницю Барбару?
— Авжеж.
— Одна мить!
Увійшла дебела Барбара і одразу кинула зловтішний погляд на зарюмсану хазяйку.
— Куди поділася її дитина? — запитав радник.
— Як так поділася? — вибалушила очі вона.
— На вулиці знайдено порожню коляску. Ні дитини, ані пса!
— Не знаю, пане…
— Не знаєте… Хто міг узяти дитину?
— Ніхто! — гаряче запевнила Барбара. — Собацюра навіть мене не підпускав…
— А фрау Шеєр?
— Стара пані ще вчора поїхала провідати подругу. Повернеться сьогодні ввечері. Зараз у домі її нема.
— Хто ще?
Барбара зморщила лоба.
— Є ще один…
— Хто?
— Але ж він на службі!
— Я питаю: хто?
— Гауптштурмфюрер Майєр. Рудий такий…
— Ще хто?
— Уяви не маю!
— Чому назвали Майєра?
— Він знається з панянкою ще з часів спільної служби на Кавказі. Пес до нього давно звик. Ластиться, мов до хазяїна…
— Ви вільні. Поки що… Не залишайте будинок!
— Слухаюсь…
Коли за Барбарою зачинилися двері, він наказав:
— Негайно розшукати Майєра!
— Арештувати?
Кримінальний радник поплямкав губами, розмірковуючи. Нарешті проказав:
— Ви спочатку його знайдіть. Боюся, це буде нелегко.
Розділ сімнадцятий
КУЛЯ АБО ШИБЕНИЦЯ
Хейніш і гадки не мав, що ця зустріч з Кальтенбруннером буде останньою в його житті. Про те, що відбулося опівдні, він не знав нічого. Тому кожне слово шефа лунало мов грім серед ясного неба.
— Ви пригадуєте, про що я вас запитував, коли ви прибули до Берліна?
— Пам’ятаю до слова!
— Я запитав вас, хто ота жінка, що приїхала разом із вами.
— Так, питали, — Хейніш губився у здогадках.
Що трапилося? До чого шеф веде? Ясно одне: нагадує недарма.
— І знову запитую: хто вона?
Хейніш мовчав, збираючись з думками. Адже він уже пояснював свої шляхетні дії.
Однак Кальтенбруннер і не чекав на відповідь.