Що ж вдіяти?
А діяти необхідно хутко!
Головне, щоб «лейтенант» не вийшов передчасно… Чи, може, він там мешкає? Не схоже, бо жити в такому помешканні — дорого…
І тоді він вирішив зупинити першу-ліпшу машину з військовими. Мав на це право. Це був єдиний розумний вихід. Російський шпигун, а людина в плащі сумнівів щодо цього не мала, повинен бути затриманим будь-що, ціною будь-яких зусиль.
Незнайомець відійшов далі від об’єкта спостереження, аби з вікон не встежили зайвого…
І тут йому пощастило: з-за рогу вивертав бронетранспортер, за котрим сунув поліційний «майбах», що вміщує з десяток вояків. Людина в плащі кинулася під сталевий передок бронетранспортера, відчайдушно замахала руками. Відчинилися вузькі металеві дверцята. Незнайомець стрибнув у них. Міцні, треновані руки брутально вхопили його і вмить грубо заволокли до машини.
— Тобі що, йолопе, життя набридло? — гнівно запитав кремезний, червонопикий есесівець зі срібним шитвом високого звання.
— Пане штандартенфюрер, — поспішно повідомив вуличний відчайдух, — необхідно затримати підозрілого…
— Чим же він підозрілий? — зневажливо запитав Хейніш (а нагодився саме він) у зухвальця.
Той завагався: чи варто ділитися лотерейним виграшем, отим дарунком щедрої фортуни, з цим самовпевненим есесівцем. Мабуть, доведеться — нічого не вдієш…
— Йдеться про російського шпигуна! — відповів твердо. — Істотно?
— Звідки знаєте?
— Я його пам’ятаю ще з часів, коли сам перебував у Росії. І ось допіру зустрів у Берліні! Пташка може вислизнути з рук…
— А ви самі — хто?
— Звуть — Хореї Гейліген Особистий агент групенфюрера пана Мюллера. Номер — двадцять п’ять.
Він розстебнув плащ і відхилив вилогу піджака, показуючи Хейнішеві добре відомий йому знак агента таємної поліції.
— Гаразд, — набурмосився штандартенфюрер. Коротко наказав, і машини позадкували з вулиці, ховаючись за рогом, звідки кілька хвилин тому виринули.
— Оповідайте докладно, що і як, — звернувся до Гейлігена.
Той коротко оповів: російський шпигун увійшов ось у той, відокремлений від інших жител, будиночок і ще не виходив. Одягнений у форму лейтенанта інженерних військ. Чітко змалював словесний портрет.
Пастку влаштували швидко, з професійною вмілістю.
Хейніш із агентом Мюллера отаборився у напівпідвальній пивній, звідки крізь вузьке вікно зручно було вести спостереження, трьох есесівців, що супроводжували його, він призначив до групи захоплення. Решту — семеро чоловік на чолі з шарфюрером Гельмутом — прихопив із собою до пивної, що одразу вимело з неї нечисленних відвідувачів.
Троє з групи захоплення заховалися на протилежному боці вулиці, де містився й «мисливський» будиночок. З його вікон їх помітити було неможливо. Не спускали з віконця пивної ока, щоб за умовним знаком штандартенфюрера схопити не відомого їм лейтенанта інженерних військ із рудими вусиками «під фюрера».
А Хейніш тріумфував. Ще б пак! Віз на парашутні тренування агентів, і ось — така нечувана «знахідка». Пригадалися слова шефа СД: «Нагороду одержує той, хто перший досягає успіху». Отже, агент Мюллера нічого не важить, оскільки російського шпигуна (безумовно, небезпечного, бо осів у Берліні!) схопить і викриє він, Хейніш. Можливо, його груди нарешті прикрасить Рицарський хрест… Для цього взяв із собою всіх своїх підлеглих. Агентів лишив під охороною шоферів.
Цієї миті з будиночка навпроти вийшов військовий.
— Він? — хрипко запитав Хейніш.
— Так точно! — ревнув у відповідь Хорст Гейліген.
Штандартенфюрер склав перед своїм обличчям руки навхрест.
Це був сигнал до дії.
Троє, що заховалися, зненацька навалилися на лейтенанта інженерних військ, вивертаючи йому за спину руки.
— За мною! — гукнув Хейніш підлеглим, ударом ноги розчахнув двері і з пістолетом напоготові першим вилетів надвір.
Затриманий кричав на повен голос:
— Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте? Я буду скаржитись!
«Когось хоче попередити!» — збагнув Хейніш.
— Шарфюрер Гельмут, — наказав він, — оточити будинок! Арештувати всіх, хто в ньому перебуває! Всіх! Виконуйте!
Есесівці з автоматами кинулись до будинку. І тут з вікна ляснули по них перші постріли. У відповідь заторохтіли автомати. Хтось упав, ось ще один недоладно заточився… Інші завагалися…
— Вперед! — заволав Хейніш. — Швидко!
Стрілянина посилилася і враз вщухла, ніби одрізало. Хейніш витер хусткою спітніле чоло й попростував до занімілої будівлі, його вояки вже висадили вхідні двері. Хтось дерся в розтрощене вікно. Порядок! Ніякої небезпеки… Штандартенфюрер навмисне недбалим порухом вклав пістолет до кобури. Наказав:
— Затриманого — в будинок! Знайдіть придатну для першого допиту кімнату.
Агент Мюллера кинув на нього неприязний погляд і спохмурнів.
Хейніш попрямував прямо до кімнати, де товклися рядові. Там горілиць лежала на підлозі молода дівчина. На її сніжно-білій блузі розпливлися червоні плями. Автоматна черга прошила її вздовж грудей. У руці вона й мертва стискала пістолет. У розбиті вікна ввірвався вітер і підняв завірюху з попелу від спаленого паперу.
«Радистка! — зрозумів Хейніш. — Встигла спалити шифри й повідомлення…»
— Де передавач?
— Ось він, — вказав шарфюрер Гельмут. — На жаль, у нього влучили з автомата.
— Чийого виробництва?
— Англійського!
— Кімнату для допиту підшукали?
— Так точно!
— Де вона?
— Прошу за мною, пане штандартенфюрер.
…«Як же нас викрили?» — губився в здогадах Меркурій і не знаходив обгрунтованої відповіді.
Одне було ясно: «хвоста» за собою він не приволік. У цьому був певен. Тоді — чому ж? Очевидно, стався той прикрий випадок, якого ніхто не годен передбачити й від якого жоден розвідник не застрахований. Яка ж ситуація склалася тепер?
Пенелопа загинула. Як герой, у нерівному бою з ворогом. Документи, які могли б їх викрити остаточно, вона встигла спалити — він це зрозумів з розмов, що вели поміж собою збуджені сутичкою есесівці. Рацію потрощено кулями. А вона — англійського виробництва. Це щось дає? Побачимо… Головне зараз — з’ясувати, що відомо гестапо.
Тепер настала черга провести свій останній нерівний бій йому, Меркурію. Усвідомлював, що це буде набагато важче для нього, ніж зі зброєю в руках Пенелопі. Таку відсіч, як вона, він уже дати не зможе. Його катуватимуть, цього не уникнути, і єдина його зброя тут — мовчання.
От якби вдалося навести німців на думку, буцім він — англійський розвідник. Тоді мав би якісь мізерні шанси, принаймні це дозволило б «потягти» час, поки дізналися б про його провал товариші. Може, Пенелопа встигла передати сигнал біди в Центр? Хто зна. Ніхто йому тепер про це не повідомить…
Грубий поштовх у спину — і Меркурій влетів до світлиці, де за столом вже розташувався червонопикий штандартенфюрер. Перед ним лежали відібрані під час обшуку документи. Праворуч чорнів потрощений кулями передавач.
— Сідайте, — гостинно запросив есесівець, не приховуючи свого переможного усміху. Пташка виявилася неабиякою!
Меркурій сів у крісло проти столу. Руки його звільнили. Але що з того? За спиною, біля дверей, стовбичило двоє автоматників.
— Ваше ім’я? — запитав червонопикий.
— Еріх Венцель, — відповів Меркурій. — Мої документи перед вами, на столі.
— Якщо йдеться про «липові» посвідчення, то вони справді переді мною, — лагідно мовив штандартенфюрер. — А я питаю вас про ваше справжнє ім’я.
— Еріх Венцель, — сухо повторив Меркурій.
— Отже, вас слід розуміти так: назвати себе не хочете. Тоді запитаю про інше: на кого працювали?
— Не розумію, про що ви? — відповів Меркурій.
— Не вийде! — Штандартенфюрер ляснув долонею по столу. — Покличте пана Гейлігена!
«Хто це? — насторожився Меркурій. — Гейліген? Щось ніби знайоме… Проте що тут дивного: є таке миршаве провінційне містечко — Гейліген… Мабуть, асоціація…»