Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.
— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.
— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.
— Його.
— Що з ним?
— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.
— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…
— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.
— Шкода, — засмутився Майєр.
— Ще б пак! — охоче погодився гестапівець. — В усьому винний ваш Хейніш.
— А при чому тут мій шеф? — Цього разу Майєр неудавано здивувався.
— Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?
— Передав. Під розписку.
— В цій команді — жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть — це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо — ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.
Він раптом запитав:
— А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?
— Як на мій погляд, — обережно відповів Майєр, — пан Хейніш не з гірших. А що?
— Він зробив одну дурницю. Істотну!
— Що ви кажете! Яку?
— Накатав донос на мене, а фактично — на Мюллера.
— Не може цього бути! — Майєр справді цього не уявляв.
— Але було.
— Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?
— На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.
— Яка ж мета і бажання могли бути у Хейніша?
— Бажання — врятувати власну шкуру. Мета — звалити свою провину на іншого. Хіба не істотно?
— Нічогісінько не тямлю! — щиро мовив Майєр.
— Ага, мабуть, вам невідома суть справи. Річ у тім, що, як виявилося, «піаністка» була вже запеленгована. Планувалася акція на дослідження її мережі. Хотіли взяти усіх причетних… Звісно, об’яв на вулиці про таке не вивішують… А я впізнав Астаф’єва! Я нічого не знав про «піаністку». Отже, його слід було брати десь подалі, і було б усе гаразд… А що вийшло? Хейніш хапає Астаф’єва ледь не під вікнами, вдирається до будинку, вбиває «піаністку», а потім шкрябає донос, нібито я ім’ям шефа гестапо Мюллера примусив його діяти. Ну що ж! Мюллер мене врятував, як Кальтенбруннер витяг з халепи Хейніша. Але у Мюллера довга пам’ять. Ви в цьому ще переконаєтеся. Найменша зачіпка, і я не позаздрю Хейнішеві. Загримить. Істотно!
Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:
— Цікаво, він вас бив?
— Ви про кого? — аж розгубився гестапівець.
— Про Астаф’єва…
— А-а-а, — зрозумів Гейліген. — А де ж він міг би мене бити?
— В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?
— Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект — фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!
Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:
— Якої ви думки про мене?
Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:
— Та як вам сказати…
— І не скажете. Нічого істтного! У мене — нюх.
В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.
«І справді, мабуть, щось унюхав, — стурбувався Майєр. — Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…»
— У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.
— І що ж унюхали? — прямо запитав Майєр.
— Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!
Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…
Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.
Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін — надто чутливе до пострілів місто.
Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни — легендарні, але ж і вибір — мов до війни.
«Істотно!» — як сказав би Гейліген.
Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників «народних підприємств», як була демагогічно названа вся промисловість «третього рейху». Тому поблизу цієї «оази» завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.
Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..
З розкішного «мерседеса» викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами — хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями. Замкнути машину забув…
Двері ресторану відчинилися, з них на мить впало на вулицю неяскраве світло, і знову — темінь. Увійшли. Все! Тепер — не гаяти часу. Віллі ковзнув у чужу машину. Глянув на покажчик бензобака — майже повний. Мабуть, мешкають десь тут, поблизу, в районі Шпандау. Майєр увімкнув мотор і неспішно від’їхав, щоб не привернути нічиєї уваги.
Машину зупинив у темному вузькому провулку, який давно нагледів. На фоні сірих, аж чорних у пітьмі, кам’яниць, що затиснули провулок і стояли впритул одна до одної, темний «мерседес» важко помітити.
Звідси було легко спостерігати за шкільним майданчиком, відкритий простір якого був світліший. Там колами снувала невиразна фігура. Вийшло вдало: Хорст Гейліген невтомно набігує додаткові хвилини свого життя.
В одній з ранкових розмов гестапівець сказав:
— Припустимо, кожне коло додає хвилину життя. Кожного разу я роблю щонайменше шість десятків кіл. Відтак додаю годину на спідометр свого життя. Потрібна система, щоденні вправи, щоб години склалися в роки.
«Роки у тебе, негіднику, довгі, як у зайця хвіст…»
Нарешті!
Хорст Гейліген залишив майданчик і легкою ходою спортсмена швидко пішов уздовж вулиці, прямуючи додому.
Тихо захурчав мотор.
Машина майже нечутно, з вимкнутими фарами і підфарниками, ніби скрадаючись, виповзла на вулицю.
Гейліген озирнувся через плече і одразу ж ступнув ближче до суцільної, без проміжок стіни будівель.
«У гада справді тваринний нюх… Не зволікати!»
Майєр натиснув на газ. Машина потужно рвонула вперед. Ніщо вже не могло врятувати гестапівця: на німецьких вулицях рятуватися ніде — ні деревця, ні підворіття, вхідні двері замкнені на ключ, на вікнах — гофроване залізо або грати.
Віллі крутонув руль, вилітаючи на тротуар. Зараз!
Аж тут сталося несподіване.
Гейліген ураз підстрибнув і впав на видовжений капот машини. Майстерний прийом, на який здатна лише добре тренована людина. Цей стрибок не рятує від травм, а подеколи й каліцтва, проте дає досить шансів на збереження життя.