— Атож, не ви! Тепер сідайте й пишіть на моє ім’я доповідну. Ви зрозуміли, про що вам писати? А втім, вам допоможе пай Майєр, уточнюйте й погоджуйте з ним усі моменти. Ну, а я пізніше скоригую, якщо виникне така потреба.
Віллі зрадів. Про таку нагоду йому й не марилося. Адже це давало змогу не побіжно, а детально й грунтовно вивчити баронову карту та ще й розпитати, якщо позначки виявляться для нього не зрозумілими. Вранці фрейлейн Бергер отримає від нього найдокладніший звіт. Доведеться ніч не спати…
…А з наступної доби Крістіна Бергер почала дуже інтенсивно виходити в ефір. З матеріалом, який приніс їй Майєр, не можна було зволікати. Різне може трапитись… А передати відомості необхідно було будь-що. Навіть ціною власного життя. Вона виходила в ефір кожної хвилини, коли залишалася в домі сама, нишком пробиралася до рації уночі. Вона усвідомлювала, що смертельно ризикує, та все ж надсилала в ефір стовпчики п’ятизначних цифр. І щоразу спалахувала радістю, коли у відповідь приймала коротке повідомлення: «Студентці. Одержано. Професор».
Раділа ще одна людина — зондерфюрер Йон Патціг: його пеленгаційний зашморг усе тугішав.
Розділ шістнадцятий
ОСТАННІЙ РУБІЖ КРІСТ ІН И БЕРГЕР
Майєр їхав на зустріч з Крістіною Бергер не один. На задньому сидінні його машини принишк непоказний, підтоптаний дідок. їх звів пароль, який дала Майєрові молода мати. Це трапилося у величезній фірмовій крамниці, що постачала людей овочами й свіжою весняною городиною. Дідок торгував картоплею. Обличчя його було темне й зморщене, мов стара бульба. Брунатний халат посилював цю його подібність до товару. В напівпідвалі, де відведено місце для торгівлі, єдиною світлою плямою був величезний блакитний плакат. На ньому зображено весело всміхнену картоплину. Внизу колючим дротом стирчала сувора настанова, виписана великими гострякуватими готичними літерами:
«ХАТНІ ГОСПОДИНІ НЕ ПОВИННІ ЧИСТИТИ СИРУ КАРТОПЛЮ.
ХТО ЧИСТИТЬ СИРУ КАРТОПЛЮ, ТОЙ ЗНИЩУЄ
НАРОДНЕ НАДБАННЯ».
Цей заклик звеселяв тільки плакатну картоплину.
Протягом останніх днів Крістіна Бергер змушена була забагато для цих кількох діб виходити в ефір. А радіорозвідка «Функ-абвер» не дрімає ні вдень, ні вночі. В буквальному розумінні. Крістіна ризикувала тим більше, що вела передачі з будинку Шеєрів і раніше. Отже, не виключено, що її роботу давно засікли. А відтак більш-менш точно встановити місцеперебування рації — справа часу. І кожен вихід в ефір цю мить наближає. Можливі обшуки. Рація мала зникнути з дому Шеєрів, щоб ніколи більше туди не потрапити. От Майєр з дідком, про існування якого він дізнався лише вчора, і їхав по рацію, щоб тимчасово її заховати, поки не буде знайдено нового безпечного місця.
Майєр упіймав себе на думці’, що, власне, досі не познайомився зі своїм супутником.
— Як вас звати? — не озираючись, коротко запитав він.
— Андреас Зейфрід.
Майєр не озирався внаслідок вагомої причини: машина саме наближалася до скверика, який відокремлював тиху вуличку, де містилася садиба Шеєрів, від пожвавленої магістралі. Крістіна попередила: якщо з якихось причин їхня зустріч у домі виявиться неможливою, вона чекатиме на нього в цьому скверику. її присутність тут — свого роду сигнал небезпеки. Час обумовлено.
Віллі здалеку побачив Крістіну й загальмував. Щось трапилося? Необхідно дізнатися. Він суворо стиснув губи і вже було взявся за ручку дверцят. Та застиг насторожений.
Крістіна помітила його машину. Ступила крок уперед і заперечливо похитала головою. Обличчя її було гірко засмучене. По тому вона рвучко повернулася й рішуче попрямувала до своєї домівки.
Але не це здивувало Майєра.
Крістіна в затінку кущів залишила коляску з дитиною.
Лише Віт, висолопивши рожевого язика, й надалі сидів на чатах.
Віллі напружено спостерігав, що станеться далі. І не пошкодував, що виявив витримку та не поспішав з діями.
Він помітив, як слідом за Крістіною з різних боків посунули двоє. Ще одна така ж парочка бовваніла в кінці порожньої вулиці. На протилежному боці від садиби Шеєрів «читав газету» п’ятий.
«Все!» — подумав Майєр. У душі війнуло холодом. Всенький світ раптом здався йому суцільною пасткою. Візьмуть Крістіну — настане його черга.
— Це провал, — почув він неприродно спокійний у даній ситуації голос із заднього сидіння.
Майєр промовчав спостерігаючи.
Крістіна вільно пройшла до будинку. Брама за нею замкнулася. Попід стіною скрадалися сірі тіні.
— Необхідно врятувати дитину, — знову почув Майєр спокійний голос позаду.
— Так, — погодився він. — Видно, на це вона й сподівалася…
— Піду я, — сказав старий.
— Чому ви?
— Ви надто примітні.
— Проте мене, на випадок чого, ніхто не наважиться зупинити.
— Так. Але небажано, щоб вас у цей час хтось побачив. Це наведе на слід.
Раптом вхідна брама до садиби Шеєрів одчинилася, й на вулицю визирнула радісно збуджена служниця Барбара. Вона замахала рукою, закликаючи до себе сірі постаті. Усі п’ятеро прослизнули в двір. Брама зачинилася.
— Я пішов, — сказав Андреас Зейфрід.
Він нижче насунув капелюха і вийшов з машини. Про всяк випадок Віллі витяг з кобури вальтер і зняв запобіжник. Чекав у напрузі.
І тут сталося несподіване. Віт вишкірився, грізно загарчав і не підпустив незнайомця до коляски. Андреас Зейфрід без метушні відступив і повернувся до машини.
— Собака вас знає? — запитав він.
— Здавна.
— Ось тепер ваша черга!
Віт зустрів Майєра не погрозливим гарчанням, а приязним помахуванням хвостом. Віллі обережно вийняв з коляски пакунок, що солодко посопував. Прискорив холу, повертаючись до машини. Віт з підстрибом супроводжував його. Ледь Майєр відчинив задні дверцята, як собака враз шугнув до машини і вмить умостився на підлозі поміж сидіннями.
— Не будемо воювати з собакою, — сказав Віллі, передаючи старому сплячого Тедді.
— Не будемо, — погодився той, — не варто привертати зайву увагу. Ми й так…
Віллі сів за кермо.
— Тепер — газ! — наказав Андреас Зейфрід.
— Куди? — похмуро запитав Віллі, одним цим словом віддаючи себе в повне розпорядження свого супутника.
— Я скажу… А поки що — вперед до магістралі. Врахуйте, з цього дня Віллі Майєра не існує.
…Крістіна помітила підозрілі постаті ще вранці, їх неважко було спостерегти, оскільки поява й настирлива присутність на їхній тихій і переважно пустельній вуличці — власне, навіть затіненому приватними мурами провулку — сторонніх осіб призивного віку, та ще таких, що зовні мовби знічев’я байдикують, явище таке ж рідкісне й неймовірне, як прицільне падіння в цю вузьку, замуровану ущелину хвостатої комети. Вона нарахувала п’ятьох. Не мала сумніву — то ще не всі. Решта, напевне, причаїлася — плече в плече — в якійсь машині, що стоїть десь за рогом. Можливі й інші варіанти. Але це вже нічого не важило: який би спосіб арешту не був обраний, їй на порятунок не лишали жодного шансу.
Цей чужий будинок у ворожому місті — її останній рубіж, на якому вона прийме свій останній нерівний бій. Без надії. Без сподівань на щасливий випадок. Без сподівань на порятунок. Дива не станеться…
Насторожувала та наводила на цілком певні роздуми й незвична цього дня поведінка служниці Барбари — неприродне збудження, що плямувало її обличчя лихоманковими рожами, надто швидкі, метушливі рухи, миттєві сторожкі погляди скоса й незрозуміла нетерплячка, яку вона не годна була вгамувати. Незрозуміла, якщо…
— Щось трапилося, Барбаро?
Вона сумбурно заторохтіла у відповідь:
— Нічогісінько, фрау! Що зі мною може трапитись? Усе, як завжди… Усе гаразд. Нічого особливого не сталося…
Вистежила й виказала? Цілком можливо — нишпорить по всьому будинку…
Берлінська прислуга — ще з довоєнних часів широкий, розгалужений контингент «добровільних» агентів гестапо…
Недарма чутливий на нещирих людей собацюра завжди гарчав на Барбару.