І він у відповідь повчально мовив:
— Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступнути без чужого, здебільшого хтивого погляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?
І вона з гідністю відповіла:
— Я німкеня, і мій обов’язок — віддати себе рейхові!
Дівчисько аж зблиснуло очима.
Отак ошукала… Наївністю, чарівністю, юністю… Хто міг чекати підступу від юнки?
А Майєр?
Порпався в картах барона фон Шилінга… Виходить, майор Штюбе і слідчий Кеслер, не довіряючи нікому, в своїх підозрах не помилялися… Коли розшифрують повідомлення Крістіни Бергер, чи не знайдуть серед них відомості про «Блакитну лінію»? Напевне, вони там є! А коли так… Ні, шибениці не минути!
Хейніш піднявся з-за столу, підійшов до серванта, звідки вийняв пляшку «Мартеля» й три кришталеві чарки. Сів до столу й налив в усі три до вінця. Кому? Собі, Крістіні Бергер і Віллі Майєру. Вони незримо були тут присутні.
«За упокій усіх трьох!»— подумки проголосив Хейніш цвинтарний тост і вихилив свою чарку.
Потім витяг пістолет, твердою рукою притулив дуло до скроні й натиснув на курок. Всесвіт вибухнув і згас…
— Уперше бачу такого гостинного покійничка, — мовив Пауль Шенк, вказуючи на повні по вінця чарки.
— Не отруєні? — з підозрою запитав гевал.
— Тоді навіщо було б йому стрілятися? Адже свою він висмоктав…
— І то правда!
— Подався на той світ із чарчиною в руці. Навіть гарно!
— Я чув, що покійник був товариською людиною.
— Так, він не цурався радощів життя.
— Таку людину не завадило б пом’янути…
Гевал з надією позирнув на Шенка.
— Охоче! Навіщо пропадати добру?
Вони підняли келишки.
— Прозіт! — Гевал випорожнив чарку одним поковтом.
— Будьмо! — приєднався до нього Пауль Шенк і замислено проказав: — Цікаво, мені випало першому зустріти його в Берліні і от проводжати в останню путь.
Він поглянув на годинник.
— Час доповісти про «несподіване самогубство» Хейніша обергрупенфюрерові.
Розділ вісімнадцятий
ВТЕЧА У НЕВІДОМІСТЬ
— Ми знайшли ключ до вашого шифру.
«Так швидко?»
Ніби відповідаючи на невисловлене запитання Крістіни Бергер, Йон Патціг, посьорбуючи коньячно-кавову суміш, пояснив:
— Це неважко було зробити. По-перше, як вам відомо, ми записали відповідь на вашу останню шифровку. Вона була дуже коротка. Про що ж найвірогідніше в ній ішлося? Ясно, це було підтвердження про прийом. По-друге, ми співставили послідовність ваших повідомлень з послідовністю закидів агентів Хейніша. До речі, вам відомо, що сталося з вашим колишнім шефом?
— Звідки?
— І справді: звідки вам знати? Наша в’язниця — могила, в яку ховають живцем. Так от, штандартенфюрер наклав на себе руки.
Йон Патціг сьорбнув підбадьорливий напій і додав:
— Він застрелився. Вихилив чарку коньяку й пустив кулю до скроні.
— Дарма…
— Чому ж? Це дуже розумний вчинок. Інакше він оселився б у нас. А з ним не поводилися б так делікатно, як з вами. Ми оберігаємо ваші пальчики. Вони нам потрібні. Якби не ця суттєва обставина, ви б уже були трупом. Правда, скарати вас як державну зрадницю ми можемо будь-якого дня. Усе залежить від вашого вибору: життя або смерть? І врахуйте, часу обмаль. Якщо рація довго мовчатиме, це викличе у вашому Центрі цілком обгрунтовану тривогу. А відтак — і підозру, яка зведе нанівець усі наші гуманні зусилля.
Уже кілька днів він у той чи інший спосіб повертався до одної-однісінької теми: треба їй, Крістіні Бергер, знову сісти за радіопередавач і розпочати «радіогру».
— Ми не питаємо, хто ви і що ви, — просторікував Йон Патціг. — Зрештою, яка різниця? Що суттєвого додасть ваше справжнє ім’я і справжня біографія? Нічого цікавого, я в цьому певен. Ми не питаємо вас також про те, якої шкоди ви нам завдали. Про це нам докладно розповіли ваші шифровки. Не цікавимось і тим, хто був вашим спільником. Ми знаємо: окрім Віллі Майєра, ви тут не мали нікого. Що ж нам потрібно від вас? Дрібничку — ваш «почерк».
Крістіна одразу могла б пристати на цю пропозицію: німці й гадки не мали, що її остання шифровка була попередженням про провал. Йон Патціг обгрунтовував і «користь» їхньої «співпраці».
— Ви «засвітили» агентуру Хейніша. Агенти, які ще у нас, непридатні для використання. Але ми їх і надалі закидатимемо. Раптом комусь пощастить, скажімо, висадити в повітря міст? Але цього не станеться, якщо ви й надалі повідомлятимете про ці закиди. Відомості ваші будуть точні, чекісти виловлюватимуть справжніх агентів, які не матимуть і найменшої підозри про нашу гру. Не виключено, що під час затримки вони вступатимуть у бій, будуть відчайдушно боронитися, рятуючи своє життя… Одне слово, все відбуватиметься природно. То як, згодні?
— Де моя дитина?
Як і завжди, на це питання Йон Патціг відповідав ухильно:
— В надійному місці.
Так, у надійному: Віллі зрозумів її і зробив, що належало. Вона не мала в цьому сумніву. Інакше вони — Віллі й син — давно з’явилися б на допитах, як з’являлися фрау Шеєр і Барбара.
— Як і раніше, мешкатимете в домі Шеєр. Фрау вас чекає не дочекається. Поки що ваша відсутність нікого не турбує: серед сусідів пущено чутку, буцім ви перебуваєте зараз у пологовій лікарні. З молодими матерями це трапляється. Служниця Барбара акуратно носить до лікарні такі-сякі харчі. До речі, вони вам смакують? Словом, усе йде, як слід. Невже не розумієте, що у вашому становищі ми пропонуємо вам ідеальний варіант? Потрібна лише ваша згода.
— Ні! — коротко відрубала Крістіна.
— Ну що ж! Сьогодні я вам продемонструю, що вас чекає, якщо ви й надалі триматиметеся за своє безглузде «ні». Видовище надзвичайно ефектне. Решту домалює ваша власна уява.
Цього дня штурмбанфюрер «Червоної капели» повіз Крістіну Бергер з гестапівської в’язниці «Алекс» до каторжної катівні на Плетцензеє. Саме там він сподівався вразити ув’язнену якимось страхітливим видовиськом.
Тюремна машина проїхала у двір і зупинилася біля цегельного приземкуватого будинку, що застиг одразу за глухими, кутими ворітьми, перед головною похмурою спорудою Плетцензеє.
— Прошу, — сказав Йон Патціг з люб’язністю людожера. — Колись у цьому приміщенні був добре устаткований спортивний зал для фізичних вправ тюремних охоронців. Тепер — місце страти особливо небезпечних державних зрадників. Теж пречудово устатковане. Зараз самі переконаєтеся.
Вони увійшли до приміщення. Простору залу перетинала суцільна чорна завіса. Перед завісою-стояв великий, лискучий від полірування стіл, за ним — три стільці.
— За цим столом, — пояснив Патціг, — прокурор востаннє зачитує вирок. Перед безпосереднім виконанням. Вирок виконується ось тут, — він відсмикнув штору. — Прошу полюбуватися! Адже вам неодмінно доведеться відвідати цей заклад удруге, якщо ви й надалі демонструватимете свою дитячу впертість.
До стелі була прикута довга залізнична рейка. До неї приварені вісім міцних гаків, на які у м’ясних лавках підвішують забитих тварин. Кожен гак зависав над заштореною чорним кабінкою.
— Тут страчують чоловіків, — блазнював Патціг. — Фюрер наказав піддавати державних зрадників чоловічої статі виключно ганебній страті — через повішення. А оцей пристрій, — він тицьнув пальцем у невиразно знайому, видовжену вгору споруду, — привілей жінок.
Крістіна мимоволі сахнулася.
Патціг це помітив і не забарився «посилити враження».
— Рейхсмаршал Герман Герінг, враховуючи підвищену емоційність жінок, спеціально для них запровадив середньовічний спосіб страти — рубати голови сокирою ката. Та от біда: зразки сокир по музеях збереглися, але фахово вправних катів нема. Траплялися прикрі випадки. Коли точно по шийці не влучали… Довелося спорудити гільйотину. Механізм працює відмінно.