Марцінові запаморочилось в голові. Світло зірок померкло.
Він повернувся до намету.
Агнешка так само уважно слухала, схиливши голову. Чи й справді вона розуміла щось з тих звуків? Антек уже давно передав би 99, себто «згинь-пропади!»
Ні. Навіть Антек не зробив би цього, бо те скорочення не вживають короткохвильовики, але наговорив би цілу торбу дотепів. Марцін з полегкістю подумав, що сьогодні Анткові дотепи не заважатимуть Агнешці.
Далі йому набридло слухати, однаково нічого не втямиш. Дістав «Три по три» і, посміхнувшись, подумав: ця назва пасує до сьогоднішньої оказії.
Нараз отвір у наметі зачервонівся. Шерсть на Гапі ніби кров'ю палилася. Блиснули металеві частини телефону. Хлопець глянув угору — може, спалахнула блискавка? Але звідки вона? Небо чисте!
В наметі так само раптово потемніло. Зник телефон. Гапині кудельки знову прибрали звичайного жовтаво-білястого кольору.
— Є! — вигукнула Агнешка.
Вони напружено чекали. Приймач замовк. Хвилини здавались вічністю. І коли Марцін уже вирішив, що нічні пригоди скінчилися і можна йти спати, — відчув: сталося щось незвичайне.
В отворі намету стояв незнайомий. Його комбінезон випромінював холодне сяйво. М'який шолом відкинуто на плечі. Струнка постава, прекрасна голова з чорним, мов вороняче крило, волоссям…
Гапа зачудовано дивився на прибульця, роззявивши пащу. Навіть не гавкав.
Чужинець, здавалось, нікого не бачив, окрім Агнешки.
Наблизився і поклав руки їй на плечі. Марцін бачив перед собою їх освітлені профілі: світлий в ореолі пухнастого волосся і темний, різко окреслений, як у горян або індіянів. Вони мовчали, але Марцін заприсягнувся б, що прибулець про щось питається в Агнешки. Може, про те, чи це вона покликала його сюди?
Агнешка ствердно кивнула головою.
Тоді незнайомий повернувся до карти. Довго стояв перед нею, ніби порівнюючи обриси континентів з чимось відомим йому. Торкнувся рукою Атлантичного океану. На обличчі відбився смуток, жаль.
Цю напружену тишу було несила витримати. Марцінові хотілося заволати — знічев'я, аби лиш переконатися: він живе, він не зробився тінню, котрої не помічає ця дивна істота.
Незнайомий глянув на хлопця, ніби й справді почув його голос.
— Юн, — мовив він, показавши на себе, і підняв руку.
В отворі намету темніло небо, зливаючись з нічною землею. Агнешка не могла заснути. Десь там, за деревами, лежав таємничий корабель космічного гостя. Поки свіне, треба сховати його від випадкового перехожого, а Юна — від репортерів, криків, галасу, запитань. Кого покликати на поміч? Постового Яблонського? Він добрий собі чоловік, але ж одразу почне розпитувати, заповнювати якісь бланки, та ще, диви, запідозрить Юна у шпигунстві. Зателефонувати в табір? Але ж вожатий вирішує все сам, нічиєї думки не питає. Та й як він вирішить? Чи є гарантія, що його рішенець буде найкращий? Якби знайти людей, котрі зрозуміли б цю складну ситуацію. Повезти Юна до Варшави? До кого? І як зрозуміє той «хтось» Юна? Він хоч і вміє читати чужі думки, але не знає польської мови, не може назвати жодного предмета будь-якою з земних мов.
Треба діяти обачно. Крім неї і Марціна, ніхто не повинен знати таємниці. Щастя, що Антек і Дондек у таборі. Аби тільки вони зостались там якнайдовше. Тим часом вона розпочне заняття з Юном: розкаже йому про наші земні справи й підготує до розмов у Варшаві. На станції є книжки: енциклопедія, словники, ну, й радіо. Радіо? Вона здригнулась. Юнові треба розповісти не все. Навіщо йому відразу дізнаватись про найгірші сторони земного життя? Хай познайомиться з ними згодом. А зараз треба сховати його корабель подалі від туристичних стежок і осель…
Агнешка встала, надягла потемки сукню. Небо над лісом вже посвітлішало.
— Юне, — шепнула, торкаючись рукою шолома, — Юне!
Він звівся на ліктях. Вона бачила в пітьмі обрис його голови.
— Юне, треба забрати звідти твій корабель. Ходімо.
Чекала на відповідь. Юн прислухався. Може, її слова ще бриніли в повітрі, і він дослухався до них, мов до музики, — чи немає фальшивої ноти?
— Юне! Ходімо. Вже пізно.
Він кивнув головою. Випростався, вийшов, і запона упала за ним. Було тихо. Ще все спало.
Він з'явився перед нею зненацька, мов сріблястий привид.
— Юне, проведи мене до корабля. Заберемо його звідти. Він не може там залишатися.
Юн обережно взяв її за руку, і вони пішли навпростець по мокрій траві, яка глушила їхні кроки.
ТО ЗЕМЛЯ
Марціна розбудив телефон.
— Хто? — спитав сонно, беручи трубку.
— Марціне, — зашелестів Антків голос. — Ти й досі спиш? Добре ж вам ведеться. А в нас давно вже лінійка! Що чувати про вашого типа? Дізналися, звідки він узявся?
— Знаю. З космосу.
— Працює в ресторані «Космос» на Жолібожі?
— Ні, із справжнього космосу.
— Не клей із себе дурня, Марціне!
— Та ні, справді, — запевняв хлопець, протираючи заспані очі. Його сліпило сонячне проміння, що падало у відкритий отвір намету.
— Тс-с-с. У тебе гарячка. Мабуть, маєш сорок градусів у тіні. Кажи-но по-людськи, бо я мушу все передати вожатому.
— Та сказав же тобі…
— Вчора лементував, ніби якийсь лобур кружляє біля станції, а сьогодні верзеш про космос. В таборі подумають, що я знов дурю їх, як з отією змією, і мене знов не пустять до вас.
Тільки тепер Марцін пригадав учорашнього хулігана.
— Зачекай трохи, — сказав, підкладаючи трубку, — може, Агнешка захоче побалакати з вожатим.
По росяній траві хлопець побіг до жовтого Агнещиного намету. В наметі пахло зіллям — цілі в'язки його висіли над тапчаном з розкиданими кольоровими подушками. Під невисоким деревом біля столика й улюбленої Агнещиної лавки теж нікого не було. Марцін покликав, але ніхто не відгукнувсь. Він повернувся до телефону.
— Антку, Агнешки немає, десь вийшла. Але то байдуже. Хочу тобі щось розповісти, справді дуже цікаве.
— Ну?
— У нас гість.
— Теж мені новина. На те й туристична станція.
— З тобою не можна розмовляти. Слова не даєш сказати. Попроси до телефону вожатого, я йому все поясню.
— Гаразд. Але не тороч йому казна-що. Сьогодні хвіст у нашого оленя задертий вгору! Я не хочу, щоб ти зіпсував нам день своїми вигадками. Чао!
Антек розгнівався не знати чому, але в таборі певно знайдеться хтось розсудливіший і вислухає його до кінця.
Знову задеренчав телефон.
— Алло!
— Це постовий Яблонський. Чи отой лобуряка до вас більше не приходив? Ні? Було спокійно? Все-таки шкода, що він утік. В окрузі крадіжки. Скільки у вас гостей? Багато?
— Один.
— Звідки він?
От тобі маєш! Що його одказати?
— З космосу, — буркнув непевно.
Хвиля тиші, далі — радісне й водночас недовірливе запитання:
— Гагарін прилетів?
— Ні, не Гагарін.
— Американець? На ракеті чи на повітряній кулі?
— Я не бачив зблизька корабля, але гадаю, це щось на кшталт літаючих тарілок. І не американець.
— Я з тобою серйозно розмовляю, — перебив Яблонський. — А ти з офіційної особи робиш дурника. Літаючих тарілок немає!
— Таж учора… — пробелькотів хлопець, — хіба вчора ви не бачили, як щось спалахнуло на небі…
— Кажеш, спалахнуло? Ну й що з того? Коли б то був ворожий літак, його б виявили радари. Отож не розводь паніки.
Коли Марцін з рушником через плече вертався з потічка, він побачив перед наметом Яблонського. Дільничний стояв обіч велосипеда, спершись ногою на педаль.
— Так де той марсіянин? — спитав він іронічно.
— Нема його, вийшов.
— Вибув, значить, — сірі очі дивились допитливо, з осудом. — І на що тільки ви сподіваєтесь, розказуючи такі небилиці?