Джуніор навіть не знав, що на це відповісти. Він підійшов до машини і сів за кермо, Лінні змушена була сама відкривати двері. Вона одна у світі знала, де всі його речі, а інакше — він із радістю залишив би її тут і зник.
* * *
Нова кімната у низенькому робочому будиночку у п’яти кварталах від пансіону місіс Девіс була не краща від старої. Вона була навіть менша. Односпальне ліжко з продавленим матрацом було більшим, але не набагато, а на стелі біля вікна виднілася пляма. Проте Кора Лі, повненька брюнетка трохи за тридцять — виявилася доволі милою.
— Ви кажіть, якщо щось не так, бо ми ніколи кімнату не здавали і не знаємо, як це робиться, — відразу сказала вона їм, показуючи помешкання.
— Ну, — сказав Джуніор, — на попередньому місці я платив чотири долари на тиждень. Ми платили чотири долари.
Із того, як закам’яніло її обличчя, Джуніор зрозумів, що Кора Лі твердо націлилася на п’ять доларів. Хтось хитріший усе ж поторгувався б, але Джуніор такого робити не вмів, тому він просто змінив тему і запитав про користування ванною кімнатою. Кора Лі знову повеселішала. Оскільки її чоловік тепер не працював, вона сказала, що Джуніор може займати ванну першим. Лінні у цей час вешталася по кімнаті, поправляючи час від часу покривало на ліжку. Говорити про гроші вона соромилася.
Коли хазяйка залишила їх, Лінні підійшла до Джуніора і міцно його обійняла, наче вони молодята, але він відхилився і почав перевіряти свої речі.
— Де моя банка «Принц Альберт»?
— Поряд із засобами для гоління.
Він дістав із полички паперовий пакет. Справді, банка на місці, разом із відкладеними грошима. Він поклав його на місце.
— Нам треба купити щось на вечерю, — сказав він.
— Сьогодні ми вечеряємо у кафе. Я запрошую.
— Де саме?
— Бачив за рогом «Їдальню Сема та Девіда»? Кора каже, там чисто. Сьогодні у них страва дня — м’ясний рулет. Двадцять центів за порцію.
— Разом сорок центів, — підсумував Джуніор. — У магазині велика банка лосося коштує двадцять три центи, і мені вистачає її на півтижня.
Звичайно, двом на стільки не вистачить — зрозумів Джуніор і запанікував від думки про те, що тепер він має годувати двох, а не одного.
— Але я хочу відсвяткувати, — сказала Лінні, — наш перший вечір разом. Учора не рахується. І я хочу заплатити.
— Скільки у тебе грошей, Лінні?
— Сім доларів і п’ятдесят вісім центів! — гордо сказала Лінні.
— Тоді краще їх прибережи, — зітхнув Джуніор.
— Джуні, ну будь ласка, лише один раз, наш перший вечір разом.
— Ти не могла б, будь ласка, не називати мене Джуні? — попросив він, одягаючи куртку.
На вулиці безмежно радісна Лінні тримала Джуніора за руку і говорила про все на світі. Повідомила, що Кора Лі виділила їм половину полиці у льодовнику.
— Тобто, у холодильнику, — виправилася Лінні. — Ми можемо тримати там молоко, сир, а потім я попрошу якось скористатися плитою. А після себе так її відмию, що Кора дозволить мені готувати. А потім ти й не помітиш, як у нас буде майже власна кухня. Я знаю, як усе влаштувати.
Джуніор легко міг у це повірити.
— І я піду працювати, — радісно торохтіла Лінні, — уже завтра знайду собі місце.
— Як ти збираєшся це зробити? — іронічно запитав Джуніор. — Надворі криза, сотні чоловіків намагаються знайти роботу.
— От побачиш, я щось вигадаю.
Джуніор відсторонився від неї і пішов окремо. Вона нагадувала йому іриску: відірвеш від одного пальця — прилипає до іншого. Але злитися не можна, кімната, яку знайшла Лінні, йому потрібна. Якщо, звісно, не вдасться переконати місіс Девіс прийняти його назад.
«Їдальня Сема та Девіда» виявилася маленькою, меню було написане крейдою на склі. Порція м’ясного рулету за 20 центів включала ще хліб і квасолю. Джуніор зрештою дозволив Лінні затягнути себе всередину. Там було всього чотири столики і барна стійка з шістьма стільцями. Лінні, звичайно, обрала столик, хоча Джуніор віддав би перевагу барній стійці. За нею сиділи самотні чоловіки, а за столами — самі пари.
— Тобі не обов’язково замовляти м’ясний рулет, можеш обрати щось дорожче, — сказала Лінні.
— Дякую, але мене цілком влаштує рулет.
До них підійшла дівчина у фартуху і наповнила бокали водою. Лінні Мей привітно їй посміхнулася.
— Доброго вечора, я Лінні Мей, а це — Джуніор. Ми щойно сюди переїхали.
— Невже? — відповіла дівчина, — а я Берта, дружина Сема. Ви, мабуть, зупинилися у Мерфів?