— Тобі потрібно завести будильник? — запитала вона Джуніора.
— Ні, я так прокинуся, — відповів Джуніор. Він роздягнувся і повісив свою сорочку у шафу, хоча зазвичай вішав усе на спинку стільчика, щоб уранці швидко одягнути.
— Наша остання ніч у цьому будинку, Лінні Мей, — сказав Джуніор.
— Угу, — вона дістала шарф із шухляди і поклала на комод.
— Наша остання ніч на цьому ліжку, — продовжив він.
Вона підійшла до шафи і забрала всі вільні вішалки.
— Але я зможу відвідувати тебе у новому ліжку, — сказав він і грайливо торкнувся її, коли вона проходила повз.
Вона відійшла від нього і поклала гачки у шухляду комода.
— Джуніоре, — сказала вона, — скажи мені правду: звідки у будинку Бріллів з’явився мішок з інструментами крадіїв?
— Що? Ти про що?
— Про той мішок, який знайшла місіс Брілл на веранді.
— Звідки ж я знаю, — відповів Джуніор, а потім швидко ліг у ліжко, повернувся до стіни і заплющив очі.
Він чув, як Лінні знову підійшла до шафи і зібрала решту вішалок. Десь на вулиці проїхала машина — стара модель, судячи зі звуків. Потім вона лягла поряд, він відчув, як хитнулося ліжко, вимкнула нічну лампу зі своєї сторони і повернулася від нього в інший бік.
Цікаво, як вона відреагувала, коли побачила перефарбовану гойдалку? Охнула, скрикнула чи просто закліпала очима?
Він уявив, як вона йде по вулиці з двома сумками їжі: Лінні Мей Інман у своєму солом’яному капелюсі і бавовняній сукні з короткими рукавами, з-під яких визирають худі бліді руки. І Джуніорові стало боляче.
Боляче за неї. Вона сама йде вгору між величезними деревами по доріжці до ґанку. Це ж вона сама знайшла необхідний трамвай, яким досі не їздила, сама зрозуміла, у яку сторону йти. А підходячи до будинку, гордо підняла голову — раптом за нею сусіди стежать.
Джуніор розплющив очі і повернувся на спину.
— Лінні Мей, — сказав він у стелю, — ти не спиш?
— Ні.
Він повернувся до неї і обійняв ззаду. Лінні не відсторонилася, але напружено завмерла. Він глибоко вдихнув її солонуватий, димний запах.
— Пробач мені, — сказав він.
Лінні мовчала.
— Я так стараюся, Лінні. Здається, аж занадто стараюся. Щоб бути не гіршим. Я лише хочу, щоб усе було як треба, більше нічого.
— Джуніоре! — сказала Лінні і повернулася до нього. — Джуні, коханий, я знаю, я бачу твої старання. Я знаю тебе, Джуніоре Вітшенк, — Лінні поклала обидві руки йому на обличчя.
У темряві Джуніор не знав, чи дивилася на нього Лінні, але відчував, як вона провела пальцями по його обличчю і торкнулася своїми вустами його губ.
* * *
Додд МакДаувел, Генк Лотіан і новий робітник мали приїхати о восьмій. Джуніор дозволяв у вихідний день починати працювати пізніше. А о сьомій він сам відвіз сім’ю до нового будинку, прихопивши із собою декілька коробок.
За планом, Лінні мала залишитися з дітьми і розпаковувати речі, а Джуніор — повернутися назад і допомагати робітникам завантажувати речі.
Коли вони виїжджали на вулицю, із сусідського будинку вибігла попрощатися Доріс Ніверс. У руках вона тримала великий горщик із квіткою.
Лінні відчинила вікно і крикнула:
— Доброго ранку, Доріс!
— Ох, намагатимуся не заплакати, — сказала Доріс, — без тебе квартал стане зовсім іншим! Я знаю, що ця квітка не у твоєму стилі, але вона цвістиме через декілька тижнів і подарує тобі чудові цинії.
«Зинії» — вимовила вона на балтиморський манір. Доріс віддала горщик через вікно, і Лінні двома руками взяла його. Вона занурила ніс у рослину, наче вона вже цвіла і пахла.
— Я не буду дякувати, щоб не наврочити і щоб квітка не зав’яла, — відповіла Лінні, — але ти знай: щоразу, як я дивитимуся на цю квітку, згадуватиму тебе.
— Добре. Бувайте, дітки, бувай, Джуніоре, — сказала Доріс, відступила від машини і помахала їм услід.
— Бувай, Доріс, — відповів Джуніор.
Діти, які буди дуже сонні, навіть не звернули уваги на жінку, але Лінні махала за всіх і виглядала з вікна, аж поки вони не повернули, і Доріс не зникла з поля зору.
— Мені її бракуватиме, — сказала Лінні. Вона поставила рослину під ноги. — Таке відчуття, наче сестру втратила.
— Але ти її не втратила, ти переїздиш лише на два квартали! Ти можеш запрошувати її, коли заманеться.
— Ні, я знаю, як це буде, — відповіла Лінні і витерла сльози. — Скажімо, я запрошу її на обід, — говорила вона, — її і Кору Лі. Приготую щось вишукане, а вони вирішать, що я задираю ніс. А якщо приготую те, що і завжди, то вони подумають, що я вважаю їх нижчим класом. І вони не запросять мене до себе у гості; вони вважатимуть, що їхній дім мені не підходить. А потім вони відмовлятимуться приходити до мене, і це буде кінець.