Ред звертався не лише до Денні, а до всіх, дивлячись на них переляканими очима.
— Тату, послухай, — сказав Денні, ― Г’ю Аманди розбирається у комп’ютерах краще від мене.
— Хто? Я? — здивовано озвався Г’ю.
Ред усе ще стривожено дивився на них. Тоді Нора взяла його за руку і сказала:
— Батьку Вітшенк, ми про все подбаємо, я обіцяю.
Ред подивився на неї і заспокоївся. Усі вирішили промовчати про те, що у Нори немає навіть власної електронної скриньки.
— Це просто чудово, — із сарказмом сказала Дженні, звертаючись до Денні. Вона вже зняла рукавиці і поклала їх біля тарілки. — Ти з’являєшся і зникаєш, коли тобі заманеться — усе як наш пан забажає. Ми всі красно дякуємо, що ти побув із нами так довго. І ми неймовірно щасливі від того, що ти дозволив нам насолоджуватися твоєю присутністю.
— Блудний син, — спокійно промовила Нора і всміхнулася сину Піту, — правда ж?
Але Піт думав про ураган.
— Дядьку Денні, а раптом ураган тебе підніме і забере, як ту злу сусідку із книжки «Чарівник країни Оз»? Як думаєш, таке може статися? — запитав Піт.
— Усе може бути, — сказав Денні, взяв булочку і весело підкинув її перед тим, як покласти собі на тарілку.
У неділю небо затягнуло зловісними хмарами, що нікого і не дивувало. Навіть якщо ураган не зачепить їхній регіон, усе ж можливий дощ і сильний вітер, і, як наслідок, відключення електрики у місті. Тож поки погода не погіршилася, Дженні та Аманда привезли у будинок своїх чоловіків, щоб вони забрали важкі речі, а потім Аманда завезла хлопців і їхнього собаку до себе додому, щоб вони не заважали. Дженні мала відвезти Реда у його нову квартиру разом із кухонним приладдям і потім допомогти йому влаштуватися. Реду зовсім не потрібно було спостерігати за остаточним розбиранням будинку. Але він усе відтягував свій від’їзд: зазвичай намагався не вередувати, але сьогодні почав вимагати яєчню, хоча яйця вже поклали у сумку-холодильник, а пательня була на дні коробки.
— Тату… — хотів заперечити Стім, але Нора його зупинила.
— Нічого страшного, я швидко приготую.
А потім Ред дуже довго їв. Дженні довелося чекати, приховуючи роздратування, і дивитися, як батько повільно, шматочок за шматочком, кладе виделкою у рот яєчню і задумливо жує, спостерігаючи за Стімом і обома Г’ю, які переносили його коробки з вітальні у машину Дженні.
— Вона постійно каже, що мусила зрозуміти, яка я людина, коли дізналася, що я не сортую сміття, — жалівся Г’ю Стіму. — Цікаво, а що мусив подумати про неї я, коли вона написала таку записку?
Дженні дзенькнула ключами.
— Тату, — нетерпляче сказала вона, — нам час їхати.
— Минулої ночі мені приснилося, що будинок згорів, — сказав Ред.
— Що? Цей будинок?
— Я бачив голі балки і стійки, яких не бачив відтоді, як батько його будував.
— Що ж, — сказала Дженні і повернулася до Нори з болісною гримасою. — Цілком зрозуміло, чому, — і запитала: «Денні нормально поїхав?».
— Ні, — відповів Ред, — він ще у ліжку.
— У ліжку?
— Я постукала до нього трохи раніше, і він сказав, що прокинувся. Може, знову заснув, — сказала Нора.
— Йому ж так не терпілося поїхати звідси першим!
— Та заспокойся, — сказав Денні, — я вже встав.
Він стояв у дверях одягнений у куртку, на обох плечах висіло по спортивній сумці, третя лежала біля ніг. — Доброго ранку всім.
— Нарешті, — сказала Дженні.
— Бачу, дощу поки немає.
— Нам пощастило, — відповіла Дженні, — я думала, ти поспішаєш.
— Я проспав.
— І запізнився на потяг?
— Ні, ще є час, — Денні глянув на батька, який зосереджено колупався у яєчні. — Тату, як ти почуваєшся?
— Добре.
— Хвилюєшся через переїзд?
— Ні.
— Хочеш кави? — запропонувала Нора.
— Дякую, я куплю на станції, — відповів Денні. Він почекав хвилину. — То мені викликати таксі, чи як?
Він дивився на Дженні, але відповіла Нора:
— Я можу тебе відвезти.
— Здається, ти дуже зайнята, — сказав Денні і знову подивився на Дженні.
— А я не можу. Моя машина повністю завантажена, — нервово відповіла Дженні.