— Мені не складно, — сказала Нора.
— Готовий, тату? — ще раз запитала Дженні.
— Це якось неправильно — взяти і поїхати, залишивши на хлопців усю роботу, — Ред відклав виделку і витер обличчя серветкою.
— Але нас чекає купа роботи у твоєму новому домі. Ніхто, крім тебе, не скаже, куди покласти твої шпателі.
— Чи мені не байдуже, де вони лежатимуть? — занадто голосно відказав Ред. Але все-таки піднявся зі стільця. Нора поцілувала свекра у щоку.
— Побачимося ввечері, — сказала вона. — Не забудьте, ви обіцяли прийти до нас сьогодні на вечерю.
— Я пам’ятаю, — відповів Ред, зняв куртку зі стільця і почав одягатися. Раптом зупинився і повернувся до Денні:
— Слухай, а той хлопець з валторною — то була твоя робота?
— Що? — здивувався Денні.
— Це ти тоді все влаштував? Уявляю собі: ти платиш йому купу грошей, він вмикає музику, і всі ми починаємо сумувати за тобою.
— Тату, я не розумію, про що ти?
Ред посміхнувся сам до себе і похитав головою.
— Так, це справді було б божевіллям, — сказав Ред. — І все таки, хіба часто зустрінеш накачаних хлопців у спортивних майках, які слухають у машині класичну музику?
Денні здивовано подивився на Дженні, але вона ніяк не відреагувала.
— Ти все забрав, тату? — запитала вона.
— Ні, — відповів Ред, — але решту привезуть.
Потім він підійшов до Денні і поклав руку йому на спину: чи то обійняв, чи то поплескав.
— Щасливої тобі дороги, сину.
— Дякую, — відповів Денні, — сподіваюся, тобі сподобається у новій квартирі.
— Ага, я теж.
Ред вийшов з їдальні разом із Дженні та Норою. Денні підняв сумку і вийшов за ними.
— Побачимося, — сказав Ред обом Г’ю у коридорі. Вони саме поверталися до будинку з порожніми руками.
— Ви вже зараз їдете чи я встигну покласти ще одну коробку? — запитав у Дженні чоловік.
— Та ні, віднесеш уже у вантажівку, — сказала вона. — Я хочу якомога швидше поїхати.
Дженні поспішила за батьком, наче хвилювалася, що він утече. Разом вони продерлися крізь марлевих привидів на ґанку. Стім почекав, поки вони пройдуть.
— Ми приїдемо за годину, — сказав він Реду, але батько не відповів.
На останній сходинці Ред зупинився і обернувся, щоб поглянути на будинок.
— Насправді то був не зовсім сон, — сказав Ред.
— Ти про що, тату? — запитала Дженні.
— Коли мені приснилося, що будинок згорів, то був несправжній сон. Скоріше, просто одна з картинок, що блимають перед очима, коли ти засинаєш. Я лежав у ліжку, і раптом з’явилася ця картинка, зі згорілим каркасом. Але потім я подумав: «Ні, ні, не треба про це думати. З будинком усе буде гаразд і без нас».
— Так, тату, усе буде добре, — сказала Дженні.
Ред повернувся і пішов кам’яною доріжкою, а Дженні почекала Денні з Норою. Коли з будинку вийшов Денні, вона потягнулася до нього через усі сумки, обійняла і сказала:
— Попрощайся з будинком, Денні.
— Прощавай, будинку, — сказав той.
* * *
— Востаннє я пропустила церкву тоді, коли народжувала Піта, — сказала Нора Денні під час дороги на вокзал.
— То тепер ти потрапиш у пекло?
— Ні, — серйозно відповіла Нора, — але це так дивно, — вона увімкнула поворот. — Можливо, піду на вечірню службу, якщо ми встигнемо з переїздом.
Денні мовчки дивився у вікно на будинки, що змінювали один одного, а лівою рукою відбивав на коліні власний ритм.
— Мабуть, ти радий, що повернешся до викладання? — запитала Нора після паузи.
— Що? А, так, звичайно.
— Ти продовжуватимеш заміняти чи плануєш сам стати викладачем?
— Для цього мені потрібно брати більше навантаження, — відповів він, але було помітно, що думки його десь далеко.
— Мені здається, ти чудово ладнаєш зі старшокласниками.
— Ні, — відповів Денні і перевів погляд на Нору. — Як виявилося, мене це страшенно дратує. Насправді, дуже депресивне заняття. Усе, чого ти їх навчаєш — лише крапля у морі, і зовсім не потрібне у реальному житті. Я думаю, мені варто спробувати щось інше.
— Що, наприклад?
— Ну, скажімо, виготовлення меблів.
— Меблів… — повторила Нора.
— Тобто робота, на якій я міг би створювати щось… видиме, розумієш? Те, що можна показати у кінці дня. Та і нікуди правди діти — я із сім’ї робітників.
Нора кивнула, наче сама собі, і Денні знову повернувся до вікна.
— Та історія з валторною, — запитав Денні, дивлячись на автобус, що проїжджав повз, — ти не знаєш, що батько мав на увазі?