Сьюзан подружилася зі своїми кузинами. (Ось вона, приманка Вітшенків: прекрасна Еліза і маленька шибайголова Деббі.)
Виявилося, що Сьюзан ніколи не грала у карткові ігри, і їй сподобалася гра «Вперед, рибко».
Також з’ясувалося, що у свої чотири роки Сьюзан уміє читати. Усі були здивовані, що Карла виховала таку розвинену дитину, а, можливо, це була заслуга Денні. Дівчинці подобалося притулитися до Еббі і говорити: «Плескай!» щоразу, як вона закінчувала сторінку.
У день від’їзду, на станції, вона активно махала усім маленькою ручкою і кричала: «Бувайте! До побачення! Скоро побачимося!».
Тому Денні привіз її ще раз, а потім ще раз, і ще раз. Тепер у Сьюзан була власна кімната (одна з дівчачих спалень). Дівчинка пила какао з власної іменної чашки, а під час вечері брала тарілку з алфавітом, якою раніше користувався Денні. А він як люблячий батько тихо сидів на стільці і спостерігав за дочкою. Здається, дитина все-таки зробила Денні більш м’яким.
У 2002 році, після народження Александера, другої дитини Дженні, Денні приїхав, щоб допомогти їй доглядати малого.
По-перше, сама ситуація була дивною. По-друге, Еббі, як бабуся, вважала, що допомагати має вона. Так, вона забирала Деббі після роботи, коли Дженні була у лікарні і допомагала з хатніми справами, пранням тощо. Але через певний час з’явився Денні. І пробув у Дженні і Г’ю цілих три тижні. Щовечора він гуляв із Деббі на дитячому майданчику, готував вечерю і зустрічав Еббі біля дверей із Деббі у руках й підгузками, що висіли на плечах... Пізніше з’ясувалося, що Дженні переживає постнатальну депресію. То вона сама зателефонувала Денні і попросила допомогти? Попросила Денні, а не Еббі? Еббі якомога обережніше намагалася довідатися правду. Вона ставила нейтральні запитання, без тиску, і Дженні не витримала і розповіла, що вона зателефонувала Денні просто поговорити, а він почув з її голосу, що щось не так (звісно, у той момент вона ледь не плакала), але їй було соромно зізнатися, тоді Денні перебив її і сказав, що приїде найближчим потягом.
Ця історія була водночас і зворушливою, і сумною. Для Еббі, звісно. Дженні не подумала зателефонувати своїй рідній матері? Так, вона казала, що мати працює і щодня на роботі. Але хіба Денні не працює? Хоча хто знає? Може, і не працює. Ред казав, що треба бути вдячним, що Денні приїхав допомогти своїй сестрі.
— Так, так, дуже гарно з його боку, — відповідала Еббі.
Із часом усе більш-менш налагодилося, хоча Денні так і не став людиною, з якою завжди можна зв’язатися — зрештою, так відбувається із багатьма синами. Але ж він підтримував зв’язок. У всіх був його номер телефону, хоч адреси вони не знали.
— Неймовірно, — часто казала Еббі Реду, — виявляється, як мало нам було потрібно! Уявляєш, інколи я не згадую про нього по кілька днів. Це так неправильно з мого боку!
Але Ред переконував, що це цілком нормально, адже діти виросли, й Еббі все одно залишається гарною матір’ю.
— Але так не має бути, — відповідала вона.
Принаймні вони були впевнені, що Денні не поїде далеко від Нью-Йорка, бо там живе Сьюзан. Хоча він почав багато подорожувати. Якось хлопець надіслав Александеру листівку із Сан-Франциско, а напередодні Різдва попередив, що затримається із візитом, оскільки летить у Канаду зі своєю дівчиною.
Це був перший і останній раз, коли вони чули про «дівчину». Отже, той Новий рік Сьюзан зустрічала у них без батька. Їй було вже сім років — доросла дівчинка, та і зовні вона здавалася старшою, ніж на свій вік. Її голова була трохи завеликою порівняно з тілом, а обличчя ― неймовірно красивим (причому це була жіноча врода). У неї були великі виразні очі та повні чутливі губи. Дівчинка не показувала, що сумує за домом, і коли Денні приїхав по неї, вона спокійно його привітала.
— Як усе пройшло у Канаді? — обережно запитала Еббі.
— Дуже добре, дякую, — відповів він.
Дуже складно було уявити особисте життя Денні і його кар’єрні успіхи. Він так і залишився загадкою для родини. Якийсь час він працював у компанії з інсталяції звукових систем, і тому допоміг Г’ю, чоловіку Дженні, провести кабель до їхнього маленького робочого кабінету. Якось він приїхав до них у реглані із написом «Комп’ютерна клініка» на кишені, і на прохання Еббі полагодив її ноутбук, що працював занадто повільно. Денні завжди приходив, коли хотів і залишався на стільки, на скільки йому було зручно. Як таке можливо з повним робочим днем — загадка. Коли Стім одружувався і Денні був йому за дружбу, він пробув у них цілий тиждень. І хоча Еббі була у захваті (адже завжди хвилювалася, що її хлопчики не дуже близькі), вона часто перепитувала у Денні, чи не вплине його відсутність на його роботу.