— Роботу? — здивовано питав він. — Ні, не вплине.
Одного разу Денні залишився на цілий місяць без жодних пояснень. Усі підозрювали, що у нього виникли проблеми в особистому житті, оскільки він приїхав втомленим і мав нездоровий вигляд. Уперше були помітні невеликі зморшки у куточках очей, а його волосся нерівно стирчало з-під коміра. Проте Денні так і не розповів про свої проблеми, навіть Дженні не набралася сміливості його про це запитати. Сім’я була вже вишколена.
Періодично це викликало у них обурення: чому вони повинні ходити навколо нього навшпиньках? Чому щоразу на питання сусідів про те, як справи у Денні, їм доводиться вигадували якісь історії, бо вони самі не знають, як його справи? «О, — могла сказати Еббі. — Із Денні все добре, дякую. Справді добре… Саме зараз він працює… Якщо чесно, я не знаю, де він працює, та де б не працював, із ним все добре».
Так чи інакше, Денні запевняв, що у будь-якій ситуації на нього можна покластися. Але без нього завжди було порожньо. Як тоді, коли він уперше не поїхав з ними до моря, того літа, коли заявив, що він гей. Тоді ніхто не знав, що він не приїде. Усі постійно чекали повідомлення про його приїзд, а коли вони зрозуміли, що він точно не приїде, на душі стало сумно. І навіть уже приїхавши до моря, у той самий будинок, який вони винаймали щоліта, розпакувавши речі, виклавши продукти і застеливши ліжка, вони продовжували сподіватися, що він з’явиться. Вони з надією оберталися на звук вхідних дверей, зупинялися під час розмови, коли бачили у далечині когось, схожого на Денні, а через дні три після їхнього приїзду стався дивний інцидент.
Еббі та дівчата сиділи на подвір’ї і чистили кукурудзу на вечерю, як раптом почули концерт Моцарта № 1 (із валторною) на задньому дворі. Спочатку вони переглянулися, потім підскочили і, перебігши через будинок, вибігли на вулицю. Напроти стояла машина із зачиненими вікнами, водій у білій майці (яку ніколи в житті не носив Денні) слухав музику із заплющеними очима. Він був товстішим за Денні, судячи з його ліктя, що лежав на склі. Настільки товстішим, що Денні міг би їсти цілими днями з того часу, як вони востаннє бачилися, і все одно був би худішим.
Та ви й самі знаєте, як воно — сумувати за тим, кого любиш. У кожній незнайомій людині вам ввижається саме він. Чуєте якусь музику, бачите зачіску або схожий одяг — і сприймаєте людину за нього. «Це він», — кажете ви. ― «Він приїхав! Ми знали, що він повернеться!..», а потім усвідомлюєте, який жалюгідний маєте вигляд, слова губляться у тиші, а серце лишається розбитим.
2
У сім’ї Вітшенків були дві легендарні історії, що передавалися з покоління у покоління, і кожен член родини, включно з трирічним Стімом, нескінченну кількість разів чув ці історії, прикрашені та домислені.
Перша була про їхнього родоначальника — Джуніора Вітшенка — тесляра, який славився на весь Балтимор своєю майстерністю та смаком у дизайні.
Дивно називати родоначальника сім’ї Джуніором (тобто «Молодший»), але цьому є логічне пояснення. Насправді Джуніора звали Джарвіс Рой, але так вийшло, що його ім’я у якийсь момент почали скорочувати до Дж. Р., а згодом знову розширили, але вже як «Джуніор». Цей факт був настільки маловідомим, що навіть його власна невістка змушена була перепитувати ім’я, оскільки хотіла назвати свого первістка на його честь, якщо народиться хлопчик. Ще більш дивним було те, що цей предок був не таким уже і прапра-, це був батько Реда Вітшенка. Свідчень про його життя не було до 1926 року, а це не такий уже й давній рік для початку сімейного дерева.
Звідки він приїхав, не було відомо чи задокументовано, однак вважалося, що він був родом із гір Аппалачі. Подібне припущення було зроблено багато років тому: можливо, сам Джуніор розповідав про це, можливо, до такого висновку прийшли через його акцент.
За словами Еббі, яка знала його ще з дівоцтва, у Джуніора був тонкий металевий голос і виразний південний акцент. Проте у якийсь момент він вирішив підвищити свій соціальний статус і почав вимовляти своє «і» із північним акцентом. Різке і гостре «і» вилазило у його тягучій сільській мові, неначе шипи. І Еббі, схоже, така особливість не подобалася.
На фотографіях у Джуніора було худе обличчя і він мав вигляд людини, яку у ті часи багатії називали «білим непотребом». Як і в усіх Вітшенків, у нього було чорне волосся, навіть у 60 років, дуже світла шкіра, примружені блакитні очі і струнке худорляве тіло. Зазвичай він носив строгий темний костюм — так розповідала Еббі, але Ред на цьому місці завжди її перебивав і казав, що костюм він почав носити пізніше, адже спочатку Джуніор працював на будівництві та їздив на різні робочі об’єкти. Тому Ред пам’ятав його у спецодязі.