У той час Джуніор і Лінні орендували будинок із двома спальнями на вулиці Гемпден. Він був побудований нижче рівня вулиці і мав не дуже гарний вигляд. Хоча розташовувався він у декількох кварталах від Бріллів, атмосфера тут була зовсім іншою.
У них було двоє дітей: дівчинка Меррік та хлопчик Редкліф. Отакої! Невже у роду Вітшенків, із його містичним походженням, колись були Мерріки або Редкліфи? Звичайно, ні. Просто саме так Джуніор уявляв собі шляхетні імена. Можливо, це були відомі предки по лінії матері.
Джуніор завжди хотів мати шляхетний вигляд в очах інших людей, проте свою сім’ю він тримав у маленькому будиночку, який він навіть не намагався привести до ладу, хоча міг зробити це краще від усіх.
— Я чекав слушного моменту, — так він пояснював свої дії. А потім продовжував розповідати про свій улюблений дім на вулиці Боутон, про птахів, що там літали, про кажанів, яких треба було вигнати з даху.
Однієї пізньої ночі у лютому 1942 року місіс Брілл приїхала зі своїми синами до будинку Джуніора. Було помітно, що вони збиралися поспіхом, адже на хлопцях не було навіть пальт. Двері відчинила Лінні.
— Що тра…? — вимовила вона, однак місіс Брілл зі сльозами на очах схопила Лінні за рукав і скрикнула:
— А Джуніор вдома?
— Я тут, — відповів той, підійшовши до дверей.
— Біда, — сказала місіс Брілл. — Страшна біда прийшла у наш дім.
Джуніор, помітивши стан жінки і роздягнених дітей, ввічливо запросив їх увійти.
— Я зайшла на веранду, — продовжувала вона, стоячи на місці, — щоб написати декілька листів. Пам’ятаєте, я тримаю кореспонденцію у тому столі? Так от, на підлозі я помітила сумку. Оскільки вона була повністю відкрита, я встигла розгледіти велику кількість інструментів, що їх використовують грабіжники для злому дверей.
— Що? — здивовано запитав Джуніор.
— Так-так, викрутка, лом, а ще, — жінка нахилилась у бік, але один із синів підтримав її, — а ще мотузка.
— Мотузка? — злякано перепитала Лінні.
— Так, знаєте, така, щоб людину зв’язати, — повідомила місіс Брілл.
— Господи Боже! — перехрестилася Лінні.
— Що ж, давайте заспокоїмося, — почав Джуніор, — і з’ясуємо, у чому справа.
— О, справді, Джуніоре? — продовжувала місіс Брілл. ― Я розумію, що мала зателефонувати до поліції, але на той момент я дуже хвилювалася за хлопців, тому швидко взяла ключі від машини й одразу поїхала з дому. Я просто не знала, до кого ще звернутися.
— Не хвилюйтеся, ви вчинили правильно. Я поряд, і зараз ми з вами все вирішимо, — запевнив Джуніор. — Хлопці, ви залишитеся тут із моєю дружиною Лінні, а ми з місіс Брілл зателефонуємо у поліцію та почекаємо, поки вони перевірять дім. Потім ви переконаєтеся, що все безпечно і повернетеся додому.
Однак місіс Брілл рішуче замахала руками:
— Ні, я туди не поїду, я не повернуся до цього будинку!
— Ну чого ти, мамо? — зауважив один із синів (до речі, це була єдина фраза, яку Джуніор почув за все знайомство з ними).
Але жінка у відповідь лише прошепотіла: «Цей дім для мене більше не існує, досить».
— Що ж, будемо вирішувати, — сказав Джуніор, узяв свій жакет і вийшов.
Про що спілкувалися дві жінки, поки Джуніора не було, ніхто не знав.
Якось Дженні запитувала, але ніхто не відповів, навіть сама Ленні, а її діти Меррік (їй тоді було п’ять років) та Ред (чотири роки) були занадто малими, щоб пам’ятати таке.
Із розповідей складалося враження, що коли Джуніор пішов, сцена у його будинку завмерла і ожила лише тоді, коли він повернувся.
Своїм тоненьким голосом він розповідав цю історію.
У будинку біля сумки стояла поліція. Офіцер, розвівши руки, промовив:
— Здається, це звичайна сумка, у якій майстри зберігають свої інструменти.
— Так і є, я думаю, — відказав Джуніор і запитав: — Хоча як пояснити мотузку?
— Але ж майстрам потрібна мотузка, щоб піднятися, наприклад, на дах, — відповів офіцер.
— Так, це слушно, — погодився Джуніор.
Усі стояли і мовчки дивилися на сумку з інструментами.
— Річ у тім, — почав згодом Джуніор, — що зазвичай я тут виконую роботу майстра.
— Он воно що, — сказав офіцер поліції.
— Але хто ж розбереться! — відповів він.
Джуніор підняв руки, наче перевіряв, чи не йде дощ, глянув на поліцейських і стенув плечима. Поліція вирішила не порушувати справу.