* * *
Більшість людей, почувши ці історії, скажуть, що не такі вони вже й легендарні, та і взагалі — не історії. Хтось купує будинок, який він обожнює, хтось одружується з нареченим найкращої подруги. Та таке трапляється майже щодня.
Можливо, це через те, що у родини Вітшенків не було давньої історії. Інших розповідей у них просто не було, тому вони витискали все, що могли, із цих двох.
Історія Реда була взагалі нецікава. Він одружився із Еббі Далтон, яку знав ще з дванадцяти років, — дівчина з Гемпдена, колишня сусідка зі старого будинку. Вони навіть після одруження певний час жили у тому районі. («І навіщо ми переїжджали? Якби ми знали, що ти знову захочеш туди повернутися…» — дорікав йому батько).
Потім, коли його батьки загинули в автокатастрофі — у 1967 році їх переїхав вантажний потяг, коли машина застрягла посеред колії — Ред повернувся до будинку на вулиці Боутон. Звичайно, Меррік не потрібен був цей будинок, у них із Треєм був значно більший і розкішніший, не кажучи вже про будинки за кордоном.
До того ж, сестра зізналася, що їй ніколи не подобався цей будинок. У головній спальні ніколи не було окремої вбиральні, а коли Джуніор встановив її у 1950 році замість величезної шафи, Меррік скаржилася на те, що вона уві сні підскакує, бо вода тече надто голосно.
Отож Ред переїхав зі своєю родиною назад до батьківського дому. Ось і вся історія.
Люди з часом почали називати угіддя «будинок Вітшенків». Джуніору було приємно таке чути, бо раніше про нього казали: «Знайомтесь, містер Вітшенк, який живе у будинку Бріллів».
У сім’ї Вітшенків не було нікого знаменитого чи геніального. Звичайна собі родина.
Вроджена худоба свідчила про те, що їхні предки колись голодували, ― а нащадки тепер можуть їсти спокійно. Із віком у них з’явилися зморшки, зовнішні куточки губ опустилися і надали обличчю сумного вигляду.
Фірма Вітшенків мала хорошу репутацію у місті, як і більшість фірм, що гарно та вміло виконували свою роботу. Ліцензія свідчила про те, що вони працюють якісно, але не більше того. Однак це вважалося за чесноту. А ще — троє з чотирьох дітей Еббі та Реда жили поруч, за 20 хвилин ходи, нічого особливого!
Але, як і більшість сімей, Вітшенки вважали себе особливими. Наприклад, вони пишалися своєю здатністю відремонтувати все, що завгодно. Коли вони викликали у дім ремонтника (свого працівника), це вважалося жахливою поразкою. Усі нащадки успадкували від Джуніора неприязнь до хвалькуватості й усі були переконані, що у них найкращий у світі смак. Інколи траплялися такі собі сімейні цікавинки. Так, Аманда і Дженні вийшли заміж за чоловіків з однаковим іменем — Г’ю, тому аби їх розрізняти, чоловіків називали «Г’ю Аманди» і «Г’ю Дженні». Або ще їхня генетична схильність лежати декілька годин серед ночі із розплющеними очима; або унікальна здатність заводити собак, які живуть дуже довго. Ніхто з них не любив витрачати час зранку на вибір одягу (окрім Аманди), однак вони критикувати кожного, хто був одягнений у сині джинси. Під час розмов про релігію вони ковзали на сидінні. Усім розповідали, що не люблять солодощів, хоча насправді це було брехнею. Вони добре ставилися до чоловіків і дружин своїх родичів, але все одно не вважали їх дуже близькими. А ще всі вони манірно спілкувалися з робітниками, хоча більшість із них не працювали уже довгий час. Усе це свідчило про те, що Вітшенки були милими і терплячими, хоча насправді це було не зовсім так.
Терпіння у сім’ї Вітшенків завжди відігравало вирішальну роль, саме воно стало темою двох визначних історій. Вони терпляче чекали, коли до них прийде те, чого вони хотіли. «Слід дочекатися слушного моменту» ― як часто говорили і Джуніор, і Меррік (коли вона хотіла про це говорити). Хтось більш скептичний міг би сказати, що в обох історіях Вітшенками керували заздрощі, але людина, яка б знала цю родину дуже добре (на жаль, такої особи не було) у цих історіях помітила б інший бік. Поглянувши на результат, можна побачити, що насправді ці історії закінчувалися розчаруванням.
Джуніор урешті-решт отримав свій будинок, але це не зробило його таким щасливим, було помітно, що він дивиться на дім спантеличеним і розчарованим поглядом. Решту свого життя він провів постійно модернізуючи будинок, намагаючись таким чином привернути увагу сусідів, які ніколи його не помічали. Сусідів, які, як виявилося згодом, йому навіть не подобалися.
Меррік, своєю чергою, отримала чоловіка, але він був холодним, чужим, а на додачу пив і тоді ставав грубим і балакучим. У них не було дітей, а весь свій час Меррік проводила одна на курорті в Італії, тікаючи від свекрухи, яку не любила.