Увечері Ред прийшов додому з пакунком.
— Ось деякі речі і одяг для Дуґласа, — сказав він Еббі. — Я взяв ключі від квартири Лонсама.
— Як він там? — запитала Еббі.
— Йому було дуже незручно, що я до нього зайшов. Виявилося, що у нього апендицит. Його якраз забирали на операцію. Лікарі сказали, що він має побути у лікарні ще одну ніч, а вже завтра ввечері буде вдома. Я запитав про няню, але у неї якісь проблеми з ногою. Лонсаму дуже прикро, що йому довелося залишити хлопчика на нас, він довго вибачався, — розповідав Ред.
— Нічого, він хороший хлопчик, — відповіла Еббі.
За вечерею Дуґлас сидів на товстому словнику. Ред поклав його на стілець, щоб хлопець міг дістати до столу. Дуґлас з’їв сім горошин, по одній беручи їх до рота своїми маленькими пальчиками. За столом усі намагалися розмовляти з ним і про нього, складалося враження, нібито за ними хтось стежить, і тому вони навмисне для нього стараються.
Еббі підготувала хлопчика до сну: відвела до вбиральні, змусила почистити зуби й одягла на нього багаторазово випрану смугасту піжаму, яку знайшла у пакеті. Хоча піжама була занадто легкою для сезону, іншої не було. Вона вклала хлопця у ліжко у кімнаті Денні, вкрила ковдрою і легенько поцілувала у маківку. Він був трохи спітнілий, наче виконував фізичні вправи.
— А тепер добре відпочинь, — сказала вона йому. — Уже завтра ти знову побачиш свого татка, — й усміхнулася.
Дуґлас не змінив виразу обличчя і нічого не сказав у відповідь, але на мить його погляд пом’якшав.
Уранці Еббі позичила у сусідів дитяче автокрісло, оскільки завжди хвилювалася за безпеку, і відвезла дітей до школи.
Коли вони вдвох із Дуґласом повернулися додому, вона посадила малюка на веранді і дала пазл Денні. Хлопчик не міг його зібрати, хоча він складався лише з восьми частин. Цілу годину він провів, уважно розглядаючи кожну деталь, а собака сидів разом із ним і стежив за кожним рухом.
Завершивши хатні справи, Еббі сіла на диван із Дуґласом і почала читати йому книжки з картинками. Хлопцю дуже сподобалися книжки про звірят, він навіть не давав Еббі перегортати сторінки, якщо ще не встиг роздивитися малюнок.
Через якийсь час вона почула, як до дому під’їхала машина, вона подумала, що це Пеггі Браун привезла Денні з дитсадка, однак на кухні зустріла Реда.
— Привіт, — здивовано сказала вона. — Чому ти повернувся додому?
— Лонсам помер, — насилу вимовив він.
— Що?
— Лоуренс. Він помер.
— О Боже! Але ж ти сказав, що це всього лише апендицит!
— Так, я знаю. Я зранку прийшов до його палати, але сусід сказав, що його відвезли до інтенсивної терапії, і я подумав: зайду пізніше. І тут до мене виходить лікар і повідомляє, що він помер, вони боролися за його життя цілу ніч, виявилося — перитоніт.
Еббі повернула голову і побачила Дуґласа, який із надією дивився на Реда.
— О, любий, — Еббі підійшла до нього і співчутливо обійняла.
Вони з Редом мовчки дивились одне на одного. Що зміг зрозуміти Дуґлас? Мабуть, нічого.
— Синку, — почав Ред, але Еббі його перебила.
— Реде, чекай, він не зрозуміє.
— Але ж ми не можемо тримати це в таємниці.
— Він же маленька дитина, — сказала Еббі і запитала: — Любий, скільки тобі років?
Після паузи хлопець підняв два маленьких пальчики.
— Два, — вигукнула Еббі. — Я думала, три, — сказала вона Реду, — але ж йому лише два роки, Реде.
Ред повільно сів на стілець.
— Що тепер? — спитав він дружину.
— Я не знаю, — відповіла вона.
Еббі сіла навпроти чоловіка, а Дуґлас стояв між ними і дивився то на одного, то на іншого.
— У тебе ж залишилися його ключі, — сказала Еббі. — Їдь до нього додому і пошукай папери. Виясни, хто його близькі родичі.
Ред мовчки підвівся, як слухняна дитина, і попрямував до авто. Було чутно, як під’їхала ще одна машина. Це була Пеггі. Вона посигналила, щоб Еббі вийшла забрати Денні.
Того вечора, коли Еббі знову вкладала хлопців спати, Денні спитав: «Мамо?».
— Так, любий?
— А коли цей маленький хлопчик поїде додому?
— Дуже скоро, любий.
Денні крутився біля матері, адже йому треба було лягати спати пізніше. Потім вони вийшли з кімнати, і Еббі дозволила йому ще трохи пограти.
— Він поїде вже завтра? — ще раз спитав Денні.
— Можливо, — відповіла Еббі.
Вона почекала, доки Денні спуститься вниз сходами, а сама повернулася до Дуґласа. Той беззвучно сидів на краю ліжка у своїй смугастій піжамі. Цього дня Еббі купала його у ванній, тому хлопчик мав дуже свіжий вигляд. Вона сіла поруч.