— Ні! Я сказала — усі разом, а Патриція може прийти пізніше.
Аманда хотіла заперечити, але передумала і вийшла з кімнати.
Тож у кухні залишився Ред, який читав спортивні новини у газеті і пив уже другу чашку кави. Коли Еббі підійшла ближче, він глянув на неї і знову перевів погляд на газету.
— Я думаю, ми повинні залишити хлопця у нас, — впевнено сказала дружина.
Ред тут же поклав газету на стіл.
— О, Еббі!
— Ми єдині, хто у нього є, Реде! А його так звана мама, навіть якщо ми її знайдемо, хтозна, чи вона захоче залишити дитину собі! А якщо вона навіть доглядати за ним не зможе?
Ред зітхнув, намагаючись дібрати слова.
— Слухай… Ми не можемо всиновлювати кожну дитину, яка залишається у біді, правда ж?! У нас із тобою троє дітей, Еббі! Троє — це все, що ми можемо собі дозволити, навіть більше того! І ти збиралася повернутися на роботу, коли Денні піде у перший клас, пам’ятаєш?
— Нічого страшного, вийду, коли Дуґлас піде у школу!
— До того ж, у нас немає юридичних прав всиновлювати цю дитину, у якої, я нагадую, є матір.
— А ми нічого суду не будемо казати, навіть не підемо туди!
— Схаменися, Еббі, ти сповна розуму?
— Чекай, ми скажемо, що будемо доглядати хлопчика, поки не з’явиться його біологічна мама. Це навіть не буде брехнею!
— Але ж ти навіть не знаєш, нормальний він чи ні?!
— Звичайно, він нормальний, не кажи дурниць.
— Він уміє говорити? Ти від нього хоч слово почула?
— Він сором’язливий, він навіть не знає нас! Звичайно, кожен мовчав би!
— Він реагує на щось?
— Так, Реде, він реагує, як і кожна дитина, світ якої вмить перевернувся!
— А якщо з ним щось не так?!
— Хай навіть так. Ми що, віддамо дитину вовкам, якщо він не Енштейн?
— Якщо він не приживеться у нашій родині, не знайде спільну мову з нашими дітьми? Якщо він людина не нашого типу? Ми не знаємо про нього нічого! Ми не любимо його!
— Реде! — вигукнула Еббі і стала перед чоловіком. Як для пів на десяту ранку суботи Еббі була гарно вдягнена, причепурена, із зачіскою, хоча для неї у таку пору дня це було нехарактерним. Словом, вона мала привабливий вигляд.
— Учора ввечері, коли він сидів на краю ліжка, я звернула увагу на його маленьку шию, тендітну, маленьку кісточку, ось тут, на хребті, — Еббі показала на собі, — і мене вразило, що на цій планеті не існує жодної людини, яка глянула б на нього і захотіла приголубити. Ти розумієш, про що я?
Ред дивився на дружину мовчки, тож вона продовжила.
— Ти знаєш, часом батькам хочеться доторкнутися до своєї дитини, подивитися їй у вічі і помилуватися тим, яка вона мила, близька та ідеальна? А з Дуґласом цього ніколи не буде. У всьому світі немає жодної людини, яка вважала б його особливим!
— Дідько, Еббі!
— Не лайся, Реде Вітшенку! Мені це потрібно! Я повинна це зробити! Я не можу бачити цю маленьку шийку, цю маленьку кісточку і просто взяти і відпустити хлопця. Я не можу! Я краще помру!
Аманда, Дженні і Денні стояли у проході і нишком підслуховували їхню розмову. Батьки лише зараз відчули, що на них дивиться три пари очей. Ніхто не одягнувся і не пішов на вулицю, усі вони з тривогою дивилися на батьків широко відкритими очима.
А потім роздався ще один звук позаду них. Це був Дуґлас. Він підійшов до Еббі і сказав: «Я обмочив ліжко».
Технічно вони не всиновили його, не повідомили про це соціальну службу, навіть не робили оголошення для своїх друзів. Дуґлас лишився О’Брайаном, хоча Еббі стала називати його «мій маленький Стім». Хлопець звик до такого імені, і сусіди називали його Стім Вітшенк, що, звичайно, не відповідало дійсності.
Сторонні люди вважали, що сім’я лише доглядає хлопця, поки його рідна мати (або якийсь інший родич) вирішить усі справи. Однак пізніше, із часом, хлопця почали вважати членом родини.
За декілька тижнів він почав називати Реда «татом», а Еббі «мамою». Насправді він просто повторював це за дітьми Вітшенків, він навіть звертався до дорослих «любий», копіюючи Еббі, доки не зрозумів значення фрази.
Із часом він став більш балакучим, ніхто у сім’ї навіть не пам’ятав, коли саме він почав бути таким, як і вони.
Дуґласові виділили окрему кімнату — колишню кімнату Дженні, а її переселили до Аманди, оскільки Денні не сприймав хлопця.
Усе налагодилося само собою, дівчата звикли жити разом. Дженні подобалося жити разом із Амандою, бо у тієї було багато косметики.