Над ліжком Стіма висіло чорно-біле фото Лонсама з пивом у руці (фото було зроблене одним із працівників Реда після здачі об’єкту).
Еббі вважала, що Стім має шанувати пам’ять свого біологічного батька, так само як і матері, але було помітно, що він забув про них. Еббі часто казала хлопцю, що мама його дуже любить і її немає поруч із ним, бо вона була нещасливою, і якщо вона повернеться до Стіма, він неодмінно побачить усю її любов. Коли хлопець підріс, вона навіть показала у довіднику його прізвище «О’Брайн Дуґлас А», поруч із контактами Вітшенків.
— Це для того, — казала вона, — щоб твоя мати могла швидко тебе знайти.
Стім уважно слухав, але з виразу обличчя було помітно, що йому байдуже. З часом він забув і батька. Коли на його десятий день народження Еббі спитала, чи пам’ятає він що-небудь із свого дитинства разом із батьком, він відповів: «Можливо, я пам’ятаю його голос».
— Його голос? — усміхнулась Еббі. ― І що він тобі казав? — спитала вона.
— Здається, я пам’ятаю, як він співав мені пісеньку, коли я лягав спати, а можливо, це був якийсь інший чоловік.
— О, Стіме, він співав тобі колискову? — поцікавилась Еббі.
— Ні, щось про козу.
— А! І що, нічого більше? Ти пам’ятаєш його обличчя? Чи як ви щось робили разом?
— Здається, ні, — відповідав байдуже Стім.
Еббі часто казала, що Дуґлас був людиною, яка вміла миритися з обставинами і йти далі.
Він спокійно навчався у школі, отримував посередні оцінки, але виконував усі завдання. Над ним цілком могли глузувати інші діти, оскільки він був замаленьким для свого віку, але вони не глузували. У нього не було проблем з колективом. Можливо, це через його привітний вираз обличчя або випромінюваний спокій. А може, йому допомагала звичка завжди бачити у людях тільки хороше. У будь-якому випадку, у нього все було добре. Після закінчення школи він одразу почав працювати у будівельній фірмі Вітшенків, де і раніше працював неповний день до повноліття. Він запевняв, що необхідності вчитися в університеті немає. Він одружився на першій жінці, яка йому сподобалася, а поява синів, першого-другого-третього, навіть не викликали у нього бажання озирнутися назад на своє життя і подумати, чи міг він облаштувати його краще. Через усі ці вчинки він дуже нагадував самого Реда. Він навіть зовні був схожий на Вітшенків: худорлява постать, широкий крок, голова завжди попереду тіла, ― лише колір волосся відрізнявся. Усі говорили, що він типовий Вітшенк, просто його перетримали на сонці і волосся вигоріло. А очі, хоч були і не сапфірові, а світло-блакитні, усе-одно були Вітшенків.
Він навіть був більше схожий на Вітшенків, ніж Денні. На цьому наголошував сам Денні, особливо коли Стім почав працювати у сімейній фірмі.
Ще підлітком Денні часто казав Еббі: «Що цей пацан досі у нас робить?» або «Чим ти думала, коли залишила його?», чи «Ти взагалі спитала нашого дозволу?».
— Дозволу? — скрикувала Еббі. — Денні! Стім твій брат!
Проте Денні так не вважав.
— Він мені не брат. Ми з ним не родичі, і чути подібне від тебе все одно, що слухати лібералів, які удають, що не помічають різниці у кольорі шкіри. У них що, немає очей? А в тебе вони є? Чи ти так намагалася змінити весь світ на краще, що на мить забула про те, що є кращим для нас?
— О, Денні,— усе, що могла відказати Еббі.
О, Денні.
4
У неділю вранці двері до кімнати, де спав Денні, були щільно зачинені, і всі попросили дітей не галасувати.
— Ідіть гратися на веранду, — сказала Нора хлопцям, коли вони закінчили снідати. — Тільки тихенько, не розбудіть дядька.
Та хоч діти старалися як могли і навмисно ходили навшпиньках, вони все одно створювали багато шуму. Хлопці штовхалися і лупцювали один одного, а потім бігли і падали, перечіпаючись через власні піжами, собака Гейді у цей час бігала навколо і гавкала.
На підлозі у кутку Бренда час від часу підіймала голову, дивилася на метушню, а потім знову вкладала голову на передні лапи і засинала.
Ред теж досі спав, тому ніхто не знав, як усе пройшло на залізничній станції.
— Я намагалася не заснути, — казала Еббі, — чекала, поки вони приїдуть додому, але, мабуть, задрімала. Здається, я вже не можу читати у ліжку, мені варто було сидіти у вітальні і чекати їх. Норо, ще чашечку кави?
— Я сама, ви сидіть відпочивайте, матусю Вітшенк.
Жінкам треба було б з’ясувати надалі, хто за що відповідає у будинку, але вони ще не встигли прижитися. Сьогодні вранці Еббі, як завжди, приготувала тости і пластівці. А потім прийшла Нора і використала всю упаковку яєць для яєчні, навіть нічого не спитавши.