Денні стримано обійняв її у відповідь, а потім нахилився до собаки Бренди, яка метушилася у нього під ногами. Стім махнув йому рукою не встаючи, а Нора привітно усміхнулася: «Привіт, Денні».
— Що у нас на сніданок? — запитав він.
— Багато чого, сідай, — відповіла Еббі, а Нора пішла по каву.
— А де діти? — сідаючи, запитав Денні.
— На веранді, — відповіла Еббі. — Сподіваюся, це не вони тебе розбудили?
— Ні, я їх навіть не чув.
— Як ти доїхав?
— Непогано, — він поклав собі порцію яєчні.
— Ти міг почекати до сьогодні, у неділю потяги ходять порожніми.
— Він був порожнім і вчора, — відповів він.
— Ти так і працюєш у тій компанії, що займається кухнями? — запитав Стім.
— Ні, я звільнився.
— І чим ти зараз займаєшся?
— Зараз я сиджу тут, — відповів Денні і зверхньо подивився на Стіма.
Нора голосно сказала:
— Вибачте, мені треба зібрати хлопців до церкви.
Денні глянув на неї, а потім узяв виделку і почав снідати.
Хлопці страшенно зраділи, коли почули, що Денні вже прокинувся. Вони прибігли на кухню і почали залазити на нього, сиплячи питаннями та проханнями — а він привіз свою рукавицю для бейсболу? А він піде з ними на річку? У цей час Гейді гавкала, намагаючись втиснутися між ними. Денні обійняв усіх і сказав, що вони обов’язково підуть усі разом, але не сьогодні. Тоді Нора повела дітей нагору переодягатися. Стім поніс на руках маленького Сема, а Ред пішов читати газету на веранді.
На кухні залишилися лише Еббі та Денні. Мати налила собі ще одну чашку кави і сіла поруч із сином.
— Деннісе, — почала вона.
— Ого, мене насторожує , коли ти так до мене звертаєшся, — і Денні поклав собі у тарілку велику порцію джему.
— Слухай, я знаю, що могла наговорити тобі Дженні. Що я несповна розуму і за мною треба доглядати.
— Вона такого не казала, — відповів Денні.
— Гаразд, що б вона тобі не сказала, я хочу пояснити, який вигляд усе має для мене, — зазначила Еббі.
Він підвів голову й уважно подивився на матір.
— Ситуація, після якої всі переполошилися, — почала розповідати Еббі, — тобто, те, після чого Стім і Нора вирішили переїхати до нас ― усе було зовсім не так, як вони думають! Я не… блукала вулицею, як божевільна, розумієш. Ось що трапилося насправді: напередодні була сильна буря, «деречо», як її називають. О Господи, «деречо», «Ель-Ніньйо»… ці слова ми дуже часто вживаємо останнім часом. І скажи, що це не глобальне потепління! Гаразд, тож цей шторм повалив величезне дерево Елісів, пам’ятаєш його? Як раз між нашими будинками, це не говорячи про ще сотню дерев по всьому місту і про вимкнення світла, зокрема й у нас.
— От халепа, — відповів Денні і надкусив тост.
— Ти б бачив те дерево, Денні! Неначе гігантська броколі, але ще й з корінням. А яка яма після нього залишилася! Надзвичайно глибока! Звісно, будь-кому було б цікаво на це подивитися.
— Хочеш сказати, що ти всього-на-всього пішла подивитися на яму?
— Можливо.
— Можливо?
— Я майже впевнена, що все було саме так.
— Мамо, це був сильний шторм, майже ураган. Ти маєш пам’ятати, чи виходила на вулицю.
— Я і пам’ятаю. Тобто, я пам’ятаю, що була на вулиці під час шторму, але не пам’ятаю, як виходила з дому. Розумієш, інколи у мене трапляються кількахвилинні прогалини, як швидка перемотка на відео. Я щось роблю, а через 5–10 хвилин уже не можу пригадати, що саме. І у пам’яті залишається такий собі пробіл між останньою хвилиною і теперішньою. Це не таке відчуття, коли ти чимось захопився і не помітив, як промайнув час. Це відчуття більше схоже на те… наче ти прокинувся після операції.
— Мамо, це схоже на якісь раптові напади, — сказав Денні.
— Я не знаю.
— Ти говорила про це з лікарем?
— Ні, звичайно.
— Але, можливо, існує якийсь простий спосіб виправити це.
— Я тебе прошу, у моєму віці! До того ж, це трапляється дуже рідко, — відповіла Еббі.
— Добре. То ти усвідомила, що стоїш біля ями і дивишся на неї, правильно?
— Так, буря закінчилася, дощу вже не було, але все саме так. Я вийшла у нічній сорочці і домашніх капцях, і у мене, звісно, не було з собою ключів від будинку. Наші двері не замикаються автоматично, проте твій батько, очевидно, замкнув їх і я не змогла потрапити додому. Звичайно, він просто не чув, як я його гукала. Мабуть, він уже спав, ти ж бачиш, який він став глухий. Але я кричала, стукала у двері, дзвінок не працював, адже не було світла, та і твій батько все одно його не чує. Я навіть кидала камінці у вікно нашої кімнати. Але ти знаєш, на відміну від книжок, у реальному житті це не спрацьовує. Тому я вирішила, що все це немає сенсу. Я залізла у гамак і вирішила дочекатися ранку. Мені було зовсім не страшно, світили вуличні ліхтарі, а також світилися вікна у сусідніх будинках. І все, що було чути, це шум листя, що падало додолу, і квакання жаб. Я так і заснула у гамаку. Уранці я прокинулася занадто рано як для твого батька і вирішила поки пройтися вулицею і подивитися, що наробила буря. Денні, увесь квартал був розбитий, наче у фільмі жахів. На асфальті валялися дроти електромереж та величезні гілки, перед будинком Браунів стояли пошкоджені машини. Тоді мене і побачив Сакс Браун, коли я підійшла до однієї з машин, подивитися, чи нікого у ній не затиснуло. Я розумію, який вигляд мала зі сторони: брудна нічна сорочка, домашні капці, переконати людей складно! — посміхнулась Еббі.