— Це правда, — сказав Денні.
— Але мені не потрібна нянька.
— Ні, судячи з твоєї розповіді, звичайно, не потрібна.
— Добре.
— Просто невдалий збіг обставин. Я цілком можу у це повірити.
— То ти згоден, що немає потреби бути тут хоч комусь із вас? — запитала Еббі. — Ні, я, звісно, рада вас бачити. Я маю на увазі те, що мені не потрібна допомога.
— Чому ти не розповіла про все це Стіму?
— Стіму? О, я намагалася розповісти. Намагалася пояснити це всім.
— То чому ти його не попросиш поїхати? Чому просиш мене, а не його?
— Любий, я не прошу тебе поїхати, сподіваюся, ти будеш із нами якомога довше. Я просто намагаюся сказати, що мені не потрібна нянька. Ти це розумієш! А Стім — ні! Він більше схожий на твого батька! Він із ним частенько шепочеться про щось, розумієш?
— Так, мамо, я чудово розумію, про що ти кажеш! — відповів Денні.
Щойно Еббі з полегшенням опустилася на свій стілець, Денні сказав: «Нічого не змінилося», а потім встав і вийшов з кухні.
Просто не пощастило, що на благодійний обід у суботу прийшла знайома Еббі. Її звали Атта, а прізвище було дуже складне — вона нещодавно іммігрувала у США, у свої п’ятдесят із гаком років. Це була жінка з надмірною вагою, занадто напудрена, одягнена у сукню, підперезану паском, а її панчохи нагадували еластичний бандаж.
І це при тому, що на вулиці була неймовірна спека, і панчохи у Балтиморі жінки не носили вже кілька місяців. Її побачили, коли вона активно стукала у двері і кричала: «Є хто вдома? Я прийшла за правильною адресою?».
— Доброго дня, — привіталася вона з сильним акцентом.
— О, Боже мій! — скрикнула Еббі. Вони разом зі Стімом саме спускалися сходами, тримаючи у руках купу газет, для яких збиралися знайти місце на веранді. — Атта, правильно? Як добре, що ти прийшла!
Еббі поспіхом віддала свої газети Стімові і кинулася відчиняти двері для гості.
— Я прийшла занадто рано? — спитала Атта, і, важко ступаючи, зайшла у будинок. — Здається, ви казали прийти о пів на першу, правильно?
— Так, звісно, ми раді! Познайомся, це мій син Стім, — сказала Еббі. — Стіме, Атта новенька у місті і зовсім нікого тут не знає, я зустріла її у супермаркеті, — пояснила Еббі.
— Дуже приємно, — відказав Стім. У нього були зайняті руки, тому він лише кивнув головою. — Вибачте, мені треба прилаштувати десь усе це, — сказав Стім.
— Проходь, сідай, — торохтіла Еббі, — важко було знайти наш будинок?
— Ні. Але ж ти точно казала прийти о пів на першу.
— Так, — невпевнено сказала Еббі. Можливо, питання викликав її вигляд. Вона була одягнена у блузу без рукавів із ланцюжком англійських шпильок із одного боку та широкі штани блакитного кольору, трохи нижче колін.
— У нас доволі неформальний обід, — сказала вона, — ми не одягаємося надто вишукано. А от і мій чоловік! Знайомся, Реде, це Атта. Вона прийшла до нас на обід.
— Як поживаєте? — спитав Ред і потиснув руку новій знайомій. В іншій руці він тримав шурупокрут. Він знову вовтузився з кабельною коробкою.
— Я не їм червоного м’яса, — голосно повідомила Атта Реду.
— О, справді?
— У себе на батьківщині я їла м’ясо, але тут у нього колють гормони («хормони»).
— Гм, — вирвалось у Реда.
— Сідайте вже обоє, — втрутилась Еббі, а коли Стім знову з’явився у вітальні, попросила: «Стіме, любий, можеш посидіти і поспілкуватися з Аттою? Я поки подивлюся, як там обід».