— Вони, як ви тут кажете, лицемірні, — сказала Атта.
Дженні нахилилася до Денні і запитала: «Пам’ятаєш Отрі?».
— Угу, — відповів він.
— Я чомусь зараз згадала про неї, навіть не знаю, чому.
Аманда хихикнула, а Стім важко зітхнув. Вони розуміли, чому. Отрі зі своїм скрипучим голосом і різким сміхом була однією з найбільш набридливих знайомих матері.
Денні глянув на Дженні, а потім повернувся до Атти і сказав:
— Мені здається, ви помиляєтеся.
— У чому? «Лицемірні» — неправильне слово?
— У цій ситуації — так. Краще сказати, що вони чемні. Вони намагаються бути чемними з вами. Ви їм не подобаєтеся, тому вони вас і не запрошують. Але вони з усіх сил намагаються поводитися з вами ввічливо, тому і питають, як ваші справи і кажуть, що раді вас бачити.
— Денні! — втрутилась Еббі.
— Що?
— А ще, — спокійно продовжувала Атта, — вони бажають мені гарних вихідних. Як у мене можуть бути гарні вихідні? Це ж залежить від них.
— Точно! — сказав Денні і посміхнувся Еббі, яка, зітхнувши, сіла на стілець.
— Дивіться! — крикнув Г’ю Аманди, встромивши виделку у шматок яловичини. — Бачите, Реде?
— Що?
— На цьому шматочку вирізане ваше ім’я, подивіться, який він тоненький.
— Ага, дякую, Г’ю, дуже дякую, — сказав Ред.
Г’ю Аманди запам’ятався родині тим, що якось запитав, чому це у них під кущами азалії лежить згорнутий диплом. Він говорив про білу пластикову трубу, що вела з водовідливного насоса. Родина не могла йому цього забути. («Ти більше не знаходив ніяких дипломів у кущах, Г’ю?»). Вони любили його як члена сім’ї, але дивувалися, яким непрактичним і відірваним від життя він був. Він навіть не міг замінити настінний вимикач! Г’ю скоріше був чепурним вродливим чоловіком, який звик до того, що ним захоплюються. Він постійно змінював свої заняття, кидав щойно почате через свою нелюбов до постійності. На той момент він тримав маленький ресторанчик під назвою «День подяки», де подавали традиційні для цього свята страви. Г’ю Дженні, навпаки, був майстром на всі руки, він працював в університеті, у якому навчалася Дженні. Тоді як іншим дівчатам подобалися студенти старших курсів, Дженні закохалася з першого погляду у цього простого чоловіка, з борідкою та інструментами, прикріпленими до штанини на стегні. З ним їй було комфортно, як удома! Вони одружилися, коли вона була на останньому курсі, чим викликали певний дискомфорт у працівників університету. Під час вечері Г’ю Дженні намагався розговорити Елізу, яка сиділа мовчки.
— Ти збираєш волосся у пучок, бо займаєшся балетом? — спитав він.
— Так, мадам О’Лірі вимагає цього, — відповіла, випрямившись, дівчина — худенька тростинка з ідеально рівною поставою, і торкнулася своєї зачіски на маківці.
— А якщо у дівчини кучері, які не вирівнюються? — продовжував Г’ю. — Або дуже коротке волосся?
— Немає значення — відказала дівчина. — Ми маємо носити шиньйон.
— Нічого собі!
— А їхні спіднички?! — втрутилась Аманда. — Вони одягають їх поверх трико. Усі уявляють балерин у пачках, проте у них вони лише виступають.
Еббі, сміючись, запитала:
— Дженні, а пам’ятаєш, коли Еліза була зовсім маленькою, ми з тобою наряджали її у такі спідниці?
— Звичайно, — усміхнулася Дженні. — У неї було таких три, і ми одягали їх одну поверх іншої.
— Твоя мама часто просила посидіти з тобою, — пояснила Еббі дівчині. — То був перший раз, коли вона залишила тебе на нас із Дженні. Їй було легше спершу лишити тебе з рідними. Ми її вже майже виганяли, мовляв, іди вже собі і не переймайся. А щойно вона вийшла, ми роздягнули тебе до підгузка і переміряли всі вбрання, що тобі подарували.
— Я ніколи про це не чула, — сказала Аманда й усміхнулася, тоді як Еліза засоромилася.
— Та у нас руки чесалися вдягнути на тебе і маленькі чудернацькі костюмчики, і спіднички, і костюм морячка, і дитячий купальник, а ще ― пам’ятаєш, Дженні? — синій смугастий комбінезон з великими кишенями.
— Звичайно, пам’ятаю, це був мій подарунок.
— Атто, ми були просто неймовірно щасливі, що у нас з’явилася перша внучка.
— Та ну?! — втрутився Денні.
— Що, любий? — перепитала здивовано Еббі.
— Ти, мабуть, забула, що Сьюзан була першою онукою!
— Любий, звісно, я пам’ятаю! Я мала на увазі, що це перша онука, яка була поруч, жила по сусідству. Я нізащо не забула б Сьюзан!
— До речі, як там вона? — спитала Дженні.