— Усе добре, — коротко відповів Денні.
Він полив м’ясо соусом, а супницю передав Атті, яка сумнівно покосилася на тарілку і передала далі по колу.
— Чим вона займається влітку? — запитала Еббі.
— Вона бере участь у якійсь музичній програмі.
— То вона займається музикою?
— Напевно.
— А на якому інструменті грає?
— На кларнеті.
— А я думала — на валторні.
— Чому ти так подумала?
— Ти ж у дитинстві грав на валторні, от я й подумала, — сказала Еббі, у той час як її син мовчки продовжував їсти м’ясо.
— Чим, кажете, займається Сьюзан улітку? — спитав Ред.
Усі подивилися на чоловіка.
— Грає на кларнеті, Реде, — спокійно відповіла Еббі.
— Що?
— На кларнеті! — повторила вона голосніше.
— Мій онук з Мілуокі грає на кларнеті, — сказала місіс Енджел. — Його дуже важко слухати і не сміятися, бо на кожній третій ноті він видає жахливий пронизливий звук. ― Жінка повернулась до Атти: «У мене є тринадцятирічний онук, ви уявляєте? А у вас є онуки, Атто?».
— Як таке можливо? — зверхньо запитала жінка.
На якусь мить усі замовкли і зосередилися на їжі.
Після обіду Атта пішла від них, забравши з собою залишки пирога, який подали на десерт. (Вона майже не їла салату з тунцем, «хай Бог милує!» — сказала вона про нього, проте, очевидно, обожнювала солодке).
Еліза гралася разом з іншими дітьми на задньому дворі, а дорослі пішли на подвір’я.
Навіть Нору силоміць витягнули відпочити хоча б на хвилинку. Ред тихенько задрімав у гамаку.
— Чому руки батька у плямах? — тихо спитав Денні своїх сестер, сідаючи на гойдалку.
Але Еббі відповіла першою, вона, як завжди, відрізнялася чутливим слухом. Перервавши розмову з місіс Енджел, вона сказала:
— Він приймає антикоагулянти (препарати для перешкоджання зсіданню крові). Тому у нього з’являються синці.
— А давно він став дрімати вдень?
— Це лікар йому порекомендував. Він має спати вдень навіть на вихідних, але не хоче.
Денні помовчав, повільно гойдаючи ногами та спостерігаючи за сірими білками, які сиділи на дереві.
— Дивно, що ніхто з вас не сказав мені про його серцевий напад, — заговорив він. — Я дізнався про це лише вчора. А якби я не зателефонував Дженні, то й досі нічого не знав би, так?
— Але ж ти все одно ніяк не зміг би цьому зарадити, — сказала Аманда.
— Красно дякую, Амандо.
Еббі пригнічено глянула на них.
— Яке чудове літо, правда? — сказала місіс Енджел веселим голосом.
Насправді літо виявилося занадто спекотним, а місто було зруйноване від сильних штормів, тому всі зрозуміли, що жінка просто намагається змінити тему.
Еббі погладила її по руці.
— Ох, Луїс, ти завжди намагаєшся знайти позитив у всьому, — сказала вона.
— А мені подобається спека, тобі ні?
— І мені, — відповіла Еббі, — але я думаю про людей, які живуть у бідних районах і не мають можливості боротися зі спекою.
Вітшенки рятувалися від спеки завдяки вентилятору на стелі, вправно оснащеній вентиляції на горищі та високим стелям у будинку. Ред почав замислюватися над встановленням кондиціонера, однак постійно бурчав, що це погано для «кісток» дому.
Навіть на веранді були три вентилятори на стелі — красиві, антикварні, з лакованими дерев’яними лопатями, що пасували до лакованої стелі, підлоги, гойдалки та сходів. (Кожен елемент декору обирав сам Джуніор, і це було його рішення — встановити мереживні фрамуги над усіма дверима на першому поверсі, щоб проходило повітря). А ще, звісно, тюльпанові дерева: вони давали гарний затінок, хоча Еббі часто нарікала, що того затінку було забагато. Під деревами нічого не росло, а газон нагадував прим’яту траву, крізь яку вперто продирався бур’ян. Усе, що росло на північній стороні, — це хоста з малесенькими квіточками та величезним листям.
— Як там діти Нельсонів? — запитала Дженні, уважно подивившись через дорогу, де жила знайома родина.
— Чесно кажучи, не знаю, — відповіла Еббі. ― Буває, що зустрінеш когось, спитаєш про дітей, і по виразу обличчя розумієш, що краще б не питав. Вони відповідають: «Наш син щойно закінчив навчання в Елі, але зараз, гм… », а потім бачиш його за стійкою, де він працює барменом, або заварює десь каву, та найчастіше такі діти повертаються жити до батьків.
— Він ще щасливчик, якщо знайшов хоч якусь роботу, — зазначив Г’ю Аманди. — Я зараз потихеньку звільняю свій обслуговуючий персонал.