— Чи вважаю я ідею Г’ю геніальною?
— Ні, я не про те! Де ти працюєш?
— Ніде, — відповів він. — Я зараз тут, щоб допомагати батькам. Денні поклав голову на гойдалку і стиснув руки.
— Так добре, що він вдома, — сказала Еббі місіс Енджел.
— О, можу собі уявити.
— Ти все ще займаєшся встановленням кухонь? — спитав Г’ю Дженні.
— Уже ні, — відповів той і додав: «Я заміняв викладача».
— Що? — перепитала Еббі.
— Заміняв викладача минулої весни, — повторив Денні.
— Хіба для цього не потрібно мати диплом університету?
— Ні, не потрібно, хоча у мене він є.
Усі подивилися на Еббі, чекаючи її наступного питання, однак вона мовчала. Вона напружено сиділа і дивилася в бік сусідів. Не витримала Дженні:
— Ти закінчив університет, Денні?
— Так, — відповів він.
— Як ти це зробив?
— Так само, мабуть, як і всі інші.
Усі знову подивилися на Еббі, але вона продовжувала мовчати.
— Ти просто не дуже любив будівництво, — врешті-решт сказав Стім. — Я пам’ятаю ще з часів, як ми з тобою працювали на батька влітку.
— Я нічого не маю проти будівництва, мені просто не подобаються клієнти, — сказав Денні, знову сівши рівно. — Усі ці модники, які хочуть у своїх підвалах встановити винні льохи.
— Ха! Винні льохи? — сказав Стім. — А водну установку для миття своїх тварин?
— Установку для миття тварин?
— Так, місіс із Ракстону, — відповів Стім.
Денні фиркнув.
— Мамо Вітшенк, — звернулася до Еббі Нора, — може, вам чогось принести? Ще чаю з льодом?
— Ні, — коротко відповіла Еббі.
Онуки потихеньку перейшли із заднього двору на подвір’я, а Сем заліз на коліна до матері, скаржачись на старших братів.
— Декому треба трохи поспати, — сказала йому Нора, однак продовжувала сидіти і дивитися на інших дітей, які вигадували нову гру.
— Кущі біля дому надійні, не те, що ті, за подвір’ям, — жваво казав один із хлопців.
— Але ті, що за подвір’ям, найкраще місце! Там можна сховатися, — казав хтось інший.
— Навіщо у них ховатися?
— Ох.
Син Дженні, Александер , був першим у родині Вітшенків, хто мав схильність до повноти. Коли він біг, його ніжки виверталися у бік, а пухкі руки розсікали повітря. За іронією, донька Дженні — Деббі, була спортсменкою: струнка, з мускулистими, хоч і покусаними комарами ногами. Вона завжди перемагала, адже перескакувала кущі і кричала: «Ага! А я у будиночку, ха-ха».
— Можете покликати Гейді до себе? — попросив Александер дорослих. — Вона завжди опиняється у мене під ногами.
Звісно, Гейді поруч із хлопчиком не було, вона, як завжди, бігала з усіх сил навколо будинку, але Стім свиснув, і вона відразу ж примчала. «Сидіти», — наказав він. І собака лагідно притиснулася до ніг хазяїна.
— Бренда, мабуть, старіє, — сказав Денні своїм сестрам, — раніше вона гасала разом із Гейді.
— Шкода, що вона так швидко постаріла, — зауважила Дженні. — Ви собі можете уявити дім без собаки?
— Ще й як, — відповів Денні. — Собаки — це пекло для будинку.
— О, Денні.
— Що? Вони шкрябають дерев’яні меблі, можуть пошкодити підлогу…
Аманда пирснула.
— Що смішного? — запитав Денні.
— Та ти послухай себе! Говориш слово в слово, як батько. Ти єдиний, у кого немає собаки, а батько завжди казав: якби його воля, він теж не заводив би тварин.
— Це все балачки, — зауважила Еббі. — Ваш батько обожнює Кларенса так само, як і ми з вами.
Усі четверо дітей переглянулися.
Гамак заворушився і почулося кряхтіння — прокинувся Ред.
— Що ви там таке кажете? — запитав чоловік, потираючи лоб.
— Та от говоримо про те, як ти любиш собак, тату, — голосно сказала Дженні.
— Люблю?
Аманда торкнулася руки Денні.
— То коли ми побачимо Сьюзан? — запитала вона його.
— Що ж, вона не зможе приїхати, поки ми не звільнимо кімнату для неї, — відповів Денні.
«Поки Стім разом із сім’єю не залишить будинок», ― мав на увазі Денні, однак Аманда вирішила ухилитися від теми:
— Вона може переночувати у кімнаті з хлопцями, думаю, вона не буде проти.
— Або можна дочекатися подорожі до моря, — запропонувала Дженні. — Це дуже скоро, а у тому будинку ліжок дуже багато.
Денні промовчав, він спостерігав за дітьми на подвір’ї — Піт штовхався з Томом, а Еліза розбороняла їх і сварилася тоненьким командним голосом.