— Ну, знаєш… ми не молодшаємо!
— Та я теж старію, однак не перетворюю свій будинок у гуртожиток!
— Кожному своє, — відказала Еббі.
— Так, почекайте! Ви від мене щось приховуєте? — вигукнула Меррік. — У когось із вас виявили якусь невиліковну хворобу?
— Ні, але після серцевого нападу Реда…
— У Реда був серцевий напад?
— Ти про це знаєш! Ти ж йому кошик із фруктами надіслала у лікарню!
— Справді, було щось таке, — відповіла жінка.
— Та і я вже не така жвава, — відповіла Еббі.
— Це просто смішно! — сказала Меррік. — Двоє людей стають трохи слабшими, і вся їхня рідня переїжджає до них? Ніколи нічого подібного не чула!
— Взагалі-то, — голосно промовив Денні, прокашлявшись, — Стім тут не назавжди.
— Слава Богу, — відказала Меррік.
— А я — назавжди.
Тітка подивилася на нього, очікуючи якогось продовження, тоді як усі інші опустили очі.
— Я тут залишуся, — знову наголосив Денні.
— Але ж… — хотів заперечити Стім.
— Хай Бог милує, навіщо взагалі комусь тут залишатися? — знову вигукнула Меррік. — І якщо вже ваші батьки такі старі — у що я зовсім не вірю, їм лише трохи за сімдесят — для цього існують будинки для людей похилого віку. Так усі роблять.
— Ми занадто самостійні для таких закладів, — повідомив голосно Ред.
— Самостійні? Дурня це все. Це егоїзм, Реде. От такі вперті люди, як ти, завжди стають тягарем для усієї родини.
— Мабуть Нора вже хвилюється, що вечеря холоне, — підвівся Стім і став посеред кімнати.
Усі здивовано зиркнули на нього.
— Я зрозуміла натяк, — нарешті відказала Меррік. — Приберіть цю набридливу тітку, яка каже стільки гіркої правди, — вона вже встала і, допивши алкоголь, швидко пішла до виходу. — Знаю-знаю, я все розумію.
Усі пішли слідом за нею.
— Тримай, — Меррік віддала свій порожній келих Еббі. — До речі, Денні, — звернулася вона до племінника, — у тебе вже має бути власне життя. Ти постійно все відкладаєш, повертаючись знову додому за найменшого приводу.
І вона пішла від них легкою ходою, радісно усвідомлюючи, що її слова зачепили всіх.
— Що вона хотіла цим сказати? — голосно запитав Денні.
— Любий, — сказала Еббі, — не звертай уваги, ти ж знаєш, яка вона.
— Терпіти не можу цю жінку!
Зазвичай Еббі не дозволяла так говорити, але зараз вона лише зітхнула і мовчки пішла на кухню.
Чоловіки пішли до їдальні і сіли за стіл. Усі мовчали, лише Ред буркнув собі під ніс, сідаючи на стілець: «Ох, це ж я». Вони сиділи у цілковитій тиші. За стіною лунали голоси дітей та дзенькіт посуду. Потім з’явилася Нора із запіканкою та Еббі із салатом.
— Бачили б ви, що привезла зі свого холодильника Меррік, — глузливо сказала Еббі. — Крапля купленого соусу, шматочок сиру брі, уже майже з’їдений. І що там ще, Норо? — звернулася вона до невістки.
— Холодна смажена відбивна, — відповіла Нора, ставлячи запіканку у центрі столу.
— Так-так, холодна відбивна. А ще китайський рис на виніс і один огірок у старому розсолі.
— Нам просто необхідно познайомити її з Г’ю, — сказав Денні.
— Г’ю? — здивувалась Еббі.
— Так, із Г’ю Аманди і його компанією «Без суду і слідства». Тітка зможе звертатися до нього перед кожною своєю поїздкою.
— Справді, вони створені одне для одного, — усміхнулась Еббі.
— Він розповів би їй, що існує їдальня для безпритульних, яка буде неймовірно рада забрати залишки з її холодильника, а він сам приїде до її будинку і викине все сміття.
Усі засміялися, навіть Нора.
— Ну все, все, годі! — сказав Ред, але сам продовжував сміятися.
— А чого всі сміються? — поцікавився Том.
Однак ніхто йому не відповів. Вони лише всміхнулися і захитали головами. Для дитини вони були дорослими, які жили у власному, незрозумілому світі.
Для того, щоб дістатися будиночку біля моря, Вітшенкам знадобилося п’ять машин. Взагалі, вони доїхали б і на меншій кількості авто, однак Ред наполягав на тому, що він поїде своїм пікапом.
Як ще вони зможуть привезти стільки необхідних речей, питав він, — плоти, дошки для серфінгу та іграшки, паперові летючі змії та великі тенти з металевим каркасом (коли ще не було комп’ютерів, до цього списку він також вносив Британську енциклопедію).
Тому Ред і Еббі їхали три години у пікапі, Денні разом із Сьюзан їхали машиною Аманди, повністю завантаженою харчами, Стім і Нора з дітьми їхали своїм авто, а Дженні із чоловіком та двома дітьми виїхали зі свого будинку раніше, без матері Г’ю, яка завжди у цей час відвідувала дочку у Каліфорнії.