— Гаразд, але ж він не одружений на індику. Там можна готувати і подавати інші страви. До того ж, у цьому закладі багато інвентарю: духові плити, гриль і багато іншого, усе це коштує великих грошей.
— О, бідолашний Г’ю, — знову втрутилась Еббі, — він не вміє переживати невдачі.
— Мамо, будь ласка, я тебе дуже прошу, досить уже повторювати, який бідолашний Г’ю.
— Люба, хочеш пройтися пляжем? — втрутився у розмову Ред. Було неясно, він чув їхню розмову чи просто вирішив прогулятися. Як би не було, він встав і подав руку дружині. Еббі продовжувала хитати головою, коли вони йшли до берега.
— Зараз будуть говорити, яка я погана дружина, — знітилась Аманда.
— Подивися, тато так повільно ходить, — сказала Дженні, — він такий незграбний.
— Як він справляється на роботі? — запитав Денні.
— Я не часто бачу його на роботі. Він більше не займається тим, що потребує великих фізичних навантажень…
Утрьох вони дивилися, як їхні батьки зустріли Нору, яка поверталася зі своєї прогулянки.
Вона перекинулася з ними парою слів і пішла далі до Стіма та дітей, які всі разом грали у футбол біля води.
Дув сильний вітер, піднімаючи широку спідницю Нори і відкриваючи її чорний суцільний купальник, її темне волосся красиво розвивалося. Підлітки навіть перестали грати у м’яч, задивившись на неї.
— Ах, фатальна жінка, яка про це не знає, — тихенько промовив Денні, Аманда шикнула.
— Як думаєш, Елізі тут подобається? — спитала Дженні. — Мені чомусь здається, що минулого року їй більше подобалося.
— Не маю жодного уявлення, — сказала Аманда, — я усього-на-всього її мати.
— Мабуть, балет забирає у неї весь вільний час.
Аманда не відповіла. Вони знову помовчали, спостерігаючи за малою дитиною, яка наполегливо проганяла птахів. Пташки вдавали, що її не помічають, щоразу прискорюючи ходу.
— А як щодо Сьюзан, Денні? — продовжила Дженні. — Їй тут подобається?
— Дуже, і це помітно, — відповів Денні. — Вона любить своїх двоюрідних братів і сестер, більше у неї нікого немає.
— У Карли немає сестер або братів?
— Лише неодружений брат.
Дженні та Аманда здивовано поглянули одна на одну.
— А як там сама Карла? — спитала Аманда.
— Наскільки я знаю, добре.
— Ви бачитеся?
— Ні.
— Ти зустрічаєшся з кимось?
— Чи зустрічаюсь я з кимось? Це ви про що?
— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі. У тебе є жінка чи дівчина?
— Та наче ні, — відповів Денні. А коли вже всі вирішили, що розмову завершено, Денні додав: «Гляньте на мене, невже я гарна партія?».
— А чому ні? – здивувалася Дженні.
— Ну, я справляю враження страшенного ледацюги. Тобто, у мене немає неймовірної кар’єри, та…
— Не вигадуй дурниць, багато жінок можуть закохатися у тебе.
— Ні, насправді часи не змінилися. Батьки так само хочуть видати своїх красунь за чоловіків із великими статками та палацами. А коли ти зустрічаєшся із жінкою, вона неодмінно хоче знати, чим ти заробляєш собі на життя, це їхнє перше питання.
— Але ж ти викладач! Чи заступник викладача.
— Ага, — відповів Денні.
Маленька дівчинка пробігла повз них до води — то була онука сусідів, тому всі троє глянули у бік, звідки ті зазвичай йшли до пляжу . Вони несли рушники, розкладні стільці, а також охолоджувачі з пінопласту.
Сусіди зупинилися десь за двадцять кроків від Вітшенків. Двоє дорослих розклали стільці та сіли, споглядаючи дивовижний вид океану, онук разом із другом пішли до дівчинки, яка стрибала на березі під час прибою.
— Цікаво, ми колись дізнаємося, чи справді вони приїжджають сюди лише на один тиждень? — спитала Аманда. — Може, вони тут ціле літо.
— Ні, — відповіла Дженні. — Ми ж бачили, як вони під’їхали минулого разу, ти забула? Із валізами, приладдям для пляжу.
— Може, вони залишаються ще після того, як ми їдемо.
— Може і так, однак мені подобається думати, що вони їдуть тоді, коли і ми. Вони, мабуть, кажуть так само, як і ми: планують приїхати на два тижні, але потім вирішують, що два тижні — це занадто. Тому щороку вони приїжджають на один тиждень, і через п’ятдесят років ми будемо так само сидіти і розмовляти. Дженні заговорила, як стара бабця: «Дивіться це ж сусіди, і їхній онук тепер уже має свого онука!»
— Цього разу вони принесли із собою ланч, — сказав Денні. — Можемо піти подивитися, що там у них.