— А якщо ми зараз підемо і познайомимося з ними? — запропонувала Дженні.
— Це буде тотальне розчарування, — відповіла Аманда.
— Чому це?
— Тому що виявиться, що у них якесь нудне прізвище, типу Сміт або Браун. Працюють вони, скажімо у рекламі, або продають комп’ютери, або займаються консалтингом. Неважливо, де б вони не працювали, усе одно це буде великим розчаруванням. Вони люб’язно скажуть нам, що раді знайомству і що вони завжди думають, чи приїдемо ми наступного літа. А потім ми скажемо їм свої нудні імена і посади.
— А ти думаєш, вони про нас думають?
— Звичайно.
— Цікаво, а ми їм подобаємося?
— А може бути інакше? — відповіла жартівливо Аманда, але не усміхнулася. Вона продовжувала дивитися на сусідів із серйозним виразом обличчя, наче не була впевнена у чомусь. Справді, а чи вважали вони Вітшенків привабливими? Цікавими? Їм подобалося, що їх так багато і що вони всі такі близькі? А може, вони помітили якусь приховану тріщину, якусь разючу зміну, дратівливу тишу чи напругу? Що вони думали про них? Що вони сказали б, якби Вітшенки у цю мить підійшли до них і запитали?
* * *
Упродовж багатьох років у родині склався такий звичай: щовечора у відпустці мили посуд чоловіки. Вони випроваджували з кухні жінок, запевняючи, що і так уже знають, куди що складати. Потім Денні наповнював мийку гарячою водою, Стім брав рушник, а чоловік Дженні розкладав усе по місцях і витирав столи. Ред міг принести декілька тарілок з їдальні, а потім сідав за стіл з пивом і дивився, як усі працюють. Чоловіка Аманди зазвичай ніколи не було під час цього дійства, оскільки вони майже завжди їли у місті. В останній вечір, у четвер, прибирання було інтенсивним. Усі залишки їжі були викинуті, полички холодильника помиті та спустошені.
Г’ю Дженні перебував у своїй стихії.
— Це викидати! Так, це також! — командував він, побачивши Стіма з мискою капусти. — У жодному разі не везти цю капусту до Балтимора, — кричав Г’ю.
Усі подивилися на Реда, який, як і його сестра, не любив марнотратства; однак він сидів тихенько і читав журнал, не помічаючи їхньої розмови.
— То які плани на завтра? — запитав Денні. — Ми їдемо на світанку?
— Так, мені потрібно виїхати якомога раніше, адже на мене чекає купа роботи, а на відповідачі численна кількість повідомлень від колег,— відповів Г’ю.
— Так, — тихо сказав Денні, — це означає, що осінь наближається, — звернувся він до Стіма.
— Дуже скоро, — відповів той і повернув не зовсім чисту тарілку до мийки.
— Тобі не треба зволікати з поверненням додому, — заговорив Денні, — бо твоїм дітям доведеться переходити до іншої школи.
Стім мовчки витирав тарілки, на якусь мить він зупинився, але згодом продовжив.
— Вони вже перейшли до іншої школи, — сказав він. — Нора перевела їх ще минулого тижня.
— Але тобі краще повернутися, оскільки я залишаюся.
Стім поклав тарілку поверх іншої.
— Ти не залишаєшся, — сказав він.
— Що?
— Ти залишиш їх при першій нагоді.
— Про що це ти говориш?
Денні повернувся до нього, але Стім продовжував витирати тарілки, не піднімаючи очей.
— Ти або образишся на когось із нас, або посваришся. Або вночі тобі хтось зателефонує із якоюсь нагальною проблемою, і ти знову зникнеш.
— Що за маячня? — лише відповів Денні.
— Хлопці, чого ви… — почали Г’ю і Ред.
— Ти так кажеш, бо не хочеш, щоб я лишався, — почав Денні. — Я знаю, ти хочеш прибрати мене зі свого шляху. Мене це не дивує.
— Я нікого не хочу прибирати, — відповів Стім. Вони дивились один одному у вічі.
Стім тримав тарілку в одній руці, а рушник в іншій і заговорив набагато гучніше, ніж завжди:
— Господи, скільки разів я маю тобі повторювати: я нічого не хочу, я не хочу нічого твого, я хочу лише допомогти батькам!
— Що? Чекайте, що тут коїться? — втрутився Ред.
— Ха, звісно, це так на тебе схоже, — сказав Денні, — вистрибуєш тут зі своєю самовідданістю, святіший, ніж сам Бог.
Стім хотів відповісти, він глибоко вдихнув і вже відкрив рот. Але лише проричав у відповідь і, не усвідомлюючи того, раптом повернувся до Денні і сильно його штовхнув. Це навряд чи можна було назвати атакою, скоріше, це був вияв сліпого відчаю. Але Денні втратив рівновагу, похитнувся убік і випустив з рук тарілку, уламки розлетілися по всій підлозі. Він спробував вирівнятися, але не втримав рівноваги і, падаючи, вдарився головою об край столу.