— Отут! — сказав він і копнув землю.
Грунт справді був вологий. Він копнув удруге і побачив великого черв’яка, що звивався, перерізаний надвоє. Панько обережно взяв обидві половинки і сховав у коробочок з-під сірників.
— О, Панько вже збирається вудити рибу! — засміявся Микола Кваша. — Підожди, ще ставка немає!
— Навіщо тобі черв’як? — запитало ще кілька голосів.
— Смажитиму, — пожартував Панько і поклав ще двох у коробочок.
— Справді смажитимеш? — здивувався Микола. — А потім?
— Невже не догадався? — відповів запитанням Панько, і всі замовкли, удавши, що догадалися.
За хвилину бризнув струм.
— Копайте! Копайте! — крикнув Панько і вскочив у копанку. — Копайте, аж поки вода не заллє яму!
Піонери встигли викинути кілька десятків лопат грунту, але тепер вода пішла з кількох місць і так потужно, що копачі повистрибували з ями мокрі.
Аргунь не спускала зачудованого погляду з води, що, вируючи, швидко наповнила копанку до країв. Інші піонери теж притихли, спостерігаючи, як з землі б’є вода. Хвилину всі стояли мовчки, потім враз кинулись по відра, та скільки не вичерпували, вода вже не спадала.
— От б’є! — в захопленні промовив хтось з копачів.
В цей час почувся сигнал горніста, і піонери повернулися до греблі.
Коли всі зібралися, Степан Юрійович розповів про порядок роботи:
— Комсомольці накидатимуть грунт у вагонетки, а піонери будуть розрівнювати і трамбувати землю. Комсомольська бригада буде також лаштувати і пересовувати рейки вузькоколійки на нові місця. Чи не буде заперечень проти такого порядку роботи?
— Степане Юрійовичу, дозвольте і піонерам хоч трішки покидати землі у вагонетки… — пролунав голос Панька.
— Добре, — погодився вожатий. — Завтра, коли робота вагонеток буде перевірена, і піонерів поставимо до цієї роботи.
Заграла труба, І загони стали на місця. Вгорі, де були вагонетки, задзвеніли лопати, полетіло груддя жовтої глини.
Внизу, на греблі, піонери з лопатами і трамбовками в руках чекали першого ґрунту.
— Готово! — крикнули з гори.
— Обережно! Геть з рейок! — крикнув майстер, і вагонетки на гальмах потихеньку стали з’їжджати вниз.
— Їдуть! — пролунав стоголосий вигук.
Далі майстер розгальмував, і маленький поїзд з шести вагонеток набрав швидкості і прийшов аж до протилежного краю греблі. Майстер відкрив клямки і легко перекинув спершу одну, а потім і всі вагонетки. Ґрунт висипався, і піонери взялися розгрібати його і трамбувати.
Трамбувальників було таки багатенько і тому, хоч комсомольці і не барилися з доставкою ґрунта, доводилось кожного разу чекати нової порції глини. Спочатку на це ніхто не звертав уваги, дуже вже було цікаво дивитися, як з’їжджають з гори вагонетки, як вони перекидаються, а особливо було цікаво підпихати їх, коли комсомольці тягли їх на гору.
Та через годину цікавість новини поволі зникла, і піонери почали вже нудитися. Микола довго і байдуже дивився на трамбувальників, мляво втоптуючи грунт босими ногами, а потім очі його раптом заблищали, і він бігом метнувся до Панька.
— Знаєш, що я надумав? — захлинаючись, заговорив він. — Давай, викопаємо ще одну криницю! А потім ще й ще! Щоб кожній ланці була своя криниця! Ходімо зараз шукати місця!
Панько дивився на Миколу чужими очима.
— Не хочеш? — здивувався Микола. — Без тебе обійдемось.
— А хто ж тут працюватиме? — стримуючи злість, що закипала, промовив Панько.
— Степан Юрійович не побачить, — вирішив переконати Панька Микола. — А працювати є кому і без нас. Дивись, скільки народу!
— Отакий ти піонер! — похитав головою Панько. — А я не для Степана Юрійовича, а для себе працюю.
В цю мить підійшла вагонетка з грунтом, і Панько кинувся розрівнювати глину, а коли закінчив роботу, Миколи вже не було біля нього.
«Степан Юрійович не побачить…» — перекривив він у думці Миколу.
Поїзди з грунтом ішли один за одним, і Панько, захоплений працею, забув про розмову з Миколою. Тільки через годину чи може через дві, озирнувшись випадково на балку, він побачив вдалині трьох хлопців, що копали яму. Було ясно, що це Микола, знайшовши собі товаришів, копає криницю і що місце для криниці вибрав він правильно, бо незабаром всі троє повискакували з ями і дивилися в неї, мабуть, спостерігаючи, як б’є вода.
Якийсь час Панько боровся з бажанням негайно піти до Степана Юрійовича і показати йому, як піонер Микола Кваша «працює» на будівництві піонерського ставка.
«А що ж робити з таким! — кипіло у нього в серці.— Бити! Тільки бити таких!» — вирішив він і не пішов до Степана Юрійовича.