Надвечір, коли робота на греблі закінчувалась, повернувся Микола. Радісно збуджений, він підбіг до Панька і, як завжди захлинаючись, заговорив:
— Ой, Панько! Ми викопали аж дві криниці! Вода так і б’є! Знаєш, що я надумав? Давай утворимо організацію «Шукачі води»! Ти розумієш? — він не помічав сердитого погляду Панька І продовжував сікти: — Розумієш, «Шукачі води»! Ми обійдемо не тільки нашу балку, а й туди далі, і будемо скрізь шукати воду. Понакопуємо криниць! Цікаво? Правда? Наша організація буде таємна! Згоден? «Шукачі води»!
І може тому, що Панька вабило і шукання води і копання криниць, він, вислухавши Миколу, сказав якомога спокійніше і якомога уїдливіше:
— А може, ти утвориш організацію дезертирів? І назвеш «Перші дезертири з піонерського ставка»? Га? — і, не стримавши обурення, вигукнув — Геть! Геть, бо вдарю!
Микола, як опечений, відстрибнув метрів на два від Панька, хотів щось сказати, але з переляку тільки перехопив повітря і сховався у натовпі.
Піонери посунули додому. Панько залишився на греблі, з любов’ю оглядаючи перший шар грунту, що, міцно втрамбований, невисокою, але помітною приступкою підвищувався на місці майбутньої греблі. В його уяві ця приступка зростала і зростала, перетворювалась на високий вал, що перегороджував балку. Панько нахилився і помацав утрамбовану глину.
Йдучи біля школи, він згадав про черв’яків і, зайшовши до куточка живої природи, віддав їх коропеняті.
— Щодня носитиму йому харчі,— вирішив він, любуючись, як короп пожадливо ковтав гостинець.
ЛАНЬКО ПОЧУВАЄ СЕБЕ ХАЗЯЇНОМ
Коли Панько прийшов додому, мати вже повернулася з роботи.
— Ну, як у вас діла? — поважно промовив Панько, розраховуючи на те, що мати відразу ж спитає його про справи на будівництві ставка.
Але мати не вгадала його потаємної думки і почала розповідати про «Принцесу», про «Красуню», про телят, про пашу. Тільки коли вона сказала, що колодязь на пастівнику ще не викопаний і доводиться далеко ганяти телят до води, Панько її перебив:
— Далеко вода! — сказав він здивовано. — А ми сьогодні викопали аж дві криниці,— і після цього вже не дав матері вимовити й слова, розповідаючи про греблю, про криниці, про вузькоколійку. Він розповідав, перестрибуючи з одного питання на інше, намагаючись сказати про все разом, і мати, слухаючи, лагідно кивала головою йому у відповідь.
— Ти ж стомився, бідолашний, — сказала вона.
— Аж ніяк! І спати не хочеться!
Та після вечері він тільки ліг і враз заснув, як убитий.
Панько прокинувся разом з матір’ю на світанку. Радісне чекання роботи на вагонетках прогнало ранкову сонливість, і хлопчик вийшов з хати разом з матір’ю. Так само, як і вчора, голосно співали солов’ї, повітря було прозоре і чисте.
Хоч до семи годин було ще далеко, але Панько не міг усидіти дома. Йому все чомусь здавалось, що сьогодні свято, хоч календар доводив, що сьогодні була звичайна середа! І тільки коли він згадував, що незабаром його загін почне возити вагонетками грунт на греблю, тоді розумів, чому в нього такий піднесений настрій.
Панько прийшов на греблю. Він оглянув залізницю, помацав холодну сталь на вагонетках, змокрілу від ранкової роси, обдивився криниці. Вода в них була прозора, аж виднілося, як виграє струм на дні.
В криниці свого загону Панько побачив велику жабу, що, витягши криві ноги, притулилася головою до берега:
— От чортяка! — вилаявся хлопчик і викинув її з криниці. Потім уважно придивився, чи немає в ній більше жаб, і повернувся знову до греблі.
Ще вчора говорили про договір на содзмагання. Договір підписати не штука, але як добитися того, щоб зробити більше, ніж загін номер два? Там хлопці старші. Значить, вони можуть більше накидати, ніж піонери з третього загону. Головне — накидати грунт у вагонетки. Від цього залежить усе.
«Ага, — зрадів Панько, спіймавши щасливу думку. — Треба вибрати сильніших хлопців і поставити їх на вагонетки, а решта хлопців та дівчата нехай рівняють і трамбують ґрунт».
Він перебрав у пам’яті, хто з хлопців дужчий, і так замислився, що й не побачив, як до греблі під’їхав на Білокопитому Володимир Семенович.
— Доброго ранку! — привітався секретар партійної організації.
— Здрастуйте, — схопився на ноги Панько.
— Що так рано?
Панько не знав, що відповісти. Висловити все, що було в нього на серці, що хвилювало його і примусило на світанку йти до балки — це було надто складно. Він мовчки дивився в вічі агрономові.
— Що ти тут робиш? — лагідно промовив Володимир Семенович.