— Але завтра ти вже постараєшся… — додав вожатий.
— Постараюсь, постараюсь! — з готовністю повторив Панько і, щоб покінчити з неприємною розмовою, повідомив:
— Степане Юрійовичу, а Кваші знову немає. Зранку був, а тепер немає.
— Де ж він? — стурбувався старший вожатий.
— Хлопці бачили, що пішов у село.
— Може, захворів?
Панько знизав плечима.
— Зайди до нього додому. Довідайся, що з ним, — наказав учитель.
— Добре, — промовив Панько і пішов на греблю позначити в списку, хто не вийшов сьогодні на роботу. Виявилося, що, крім Миколи, пішли вдень ще й Семен Бережний, І Костя Чаговець, і Катя Пісоцька, та зовсім не виходили сьогодні на роботу двоє. Аж семи піонерів немає з загону номер три.
Панько затривожився. Чому їх немає? Він підійшов до дівчинки, що складала списки загону номер чотири. Тут було відсутніх ще більше — дванадцять хлопчиків і дівчаток не вийшли на роботу. В загоні номер два не дораховувались восьми.
Раптом Панько з усією гостротою відчув, що його улюблена, його вимріяна справа під загрозою. Тануть загони будівників. Багато піонерів уже не виходить на роботу. А що, коли всі перестануть ходити? А що, коли за піонерами і комсомольці кинуть будівництво? І не буде на цій балці чудового ставка з коропами, з лататтям, з розлогими вербами на берегах, з чудовою гучною назвою «Піонерський», і лишиться тільки низенька загата з глини замість греблі як пам’ять про невимовну ганьбу.
«Микола першим утік з роботи і потяг за собою інших. Він перший почав ламати те, що будували піонери!»
В що мить Панько так ненавидів Миколу, що коли б той нагодився зараз, побив би його.
«Еге ж, захворів! — промовив він сам до себе, повторюючи слова Степана Юрійовича. — Захворів! Дезертир» ось хто він!»
Ні, Панько не піде до нього. Нехай голова загону з вожатим приведуть його на раду загону, на суд, щоб усі побачили, хто такий Кваша, щоб усі крикнули йому у вічі: «Дезертир!»
Другого дня настрій значно підупав не лише в Панька, а й у Аргуні, і в Петра, і в Грицька. Та й Степан Юрійович і Аркадій Іванович лише удавали, що нічого не сталося, справді ж були стурбовані. Адже піонерські загони зовсім поріділи. З загону номер три прийшло тільки двадцятеро з сорока піонерів, з загону номер два — ще менше. Кожен загін не долічувався принаймні половини. І хоч тепер на греблі було вільніше, бо ніхто нікому не заважав, робота йшла в’яло.
— Мабуть, ми не збудуємо ставка… — зітхнув один з піонерів-малюків. — Всім уже обридло працювати.
— Обридло? А вчитися в школі теж обридає, а вчаться ж! Бо треба! — заперечив Панько, із злістю б’ючи лопатою в тверду жовту глину. — От як викличемо дезертирів на раду дружини, то буде їм!
Панько з новою силою копав землю, а з думки не виходив Микола. Це йому першому обридло працювати на греблі. Він перший почав балачки: «Нецікаво та нецікаво…» Дезертир!
Степан Юрійович, Аркадій Іванович і Михайлушка, які спочатку стурбовано оглядали роботи на греблі (Панько помітив їхню стурбованість), пішли аж на протилежний край балки і довго ходили там, енергійно розмахуючи руками і раз у раз раптом спиняючись. Повернулися вони до греблі ще дужче заклопотаними.
Під час обідньої перерви Степан Юрійович підійшов до Панька і спитав:
— Ну, що ж, ти ходив до Кваші?
— Я сьогодні піду, — зразу ж почав з виправдування Панько.
Степан Юрійович проти своєї звички не посміхнувся, а розсердився:
— Я тебе питаю не про сьогодні, а про вчора. Недостой-но хлопця крутити з відповіддю, треба мати мужність відповідати прямо.
— Не ходив, — почервонів Панько.
— Чому?
— Він мені тепер не товариш. Нехай піде до нього рада загону та приведе його як дезертира.
Степан Юрійович, нарешті, усміхнувся.
— Я поділяю твої почуття, — сказав він, і хоч Панько не зовсім зрозумів, що означають слова «поділяю почуття», але відчув, що Степан Юрійович з ним у якійсь мірі згоден. — Та не завжди треба піддаватися своєму настрою. А нам зараз конче необхідно з’ясувати причину, чому Кваша пішов з будівництва. Адже тільки знайшовши причину, хвороби, можна лікувати її.
— Ви думаєте, він хворий? — саркастично засміявся Панько, надто прямолінійно зрозумівши слова старшого піонервожатого.
Степан Юрійович зітхнув:
— Словом, Чоломбитько, сьогодні піди до Кваші і довідайся, чому він не ходить на роботу.