Рівно за десять хвилин до дванадцятої він викликав горніста і наказав йому стати біля сонячного годинника, щоб о дванадцятій дати сигнал про кінець роботи першої зміни.
Панько незчувся, як пройшло півдня, так було цікаво.
Тільки здавши чергування іншому піонеру, Панько відчув, що втомився.
— Ну, що, ходив до Кваші? — спитав його Степан Юрійович.
— Ходив.
— Як же він?
— Та як? Прогнав мене з двору.
— Гм… Ти, мабуть, замість загітувати його зразу ж почав лаяти?
— Ні, я спочатку агітував.
— Як же ти його агітував? — пильно дивлячись на хлопця, спитав старший піонервожатий.
— Ну як? Кажу: приходь.
— Треба було розповісти йому, що в нас є і вітряк, і телефон, що Аркадій Іванович думає зробити з комсомольцями динамомашину.
— Про динамомашину я йому не казав, а про телефон ї вітряк казав. Кажу, приходь, я тобі покажу… і точило, і телефон…
— А він?
— А він каже: дуже мені потрібен ваш телефон. У мене свій є.
— Як? — здивувався Степан Юрійович.
— А він з ниток та з коробочок зробив собі телефон і розмовляє з свинею в хліві.
Степан Юрійович здивовано підняв брови.
— Це я так кажу про свиню. Йому ж ні з ким говорити по телефону… — пояснив Панько.
Степан Юрійович замислився.
— Не виконав ти, Чоломбитько, доручення піонерської дружини, — промовив він з докором. — Ну, що ж… Доведеться відрядити до Кваші когось іншого.
— Та навіщо він нам? Не хоче і не треба! Виключити з загону і край!
— А я думаю, що коли б хтось інший пішов до Кваші, то він послухався б, — сказав старший піонервожатий, уважно дивлячись у вічі Панькові.
Панько опустив очі.
— Як ти порадиш? — продовжував Степан Юірйович. — Відрядити когось? Може, прийде?
— Не треба до нього йти, — почервонів хлопець. — На готове кожен ласий…
— Може, ти з Аргунню пішов би до нього? Спробував би ще раз поагітувати, — примруживши око, промовив Степан Юрійович.
— Добре, з Аргунню я піду, — пожвавішав Панько.
— Ну, йди обідай, відпочивай, — закінчив Степан Юрійович. — Агітатор…
Панько вітром вилетів з палатки.
Він пообідав, пограв у футбола, ходив кілька разів точити лопати. Надвечір він знову пішов до вітряка, і тут йому підвезло, як ніколи. Треба було помазати мастилом вал, і цю справу доручили йому,
По драбинці він заліз аж на самий верх вітряка, помастив вал і з цікавістю оглядав безкраї простори, що відкривалися звідси. Разом було видно і їхнє село, і колгосп «Зоря комунізму», а скільки шляхів! Он праворуч — по рівній, як стріла, дорозі мчить півторатонка, здіймаючи хмари куряви, а там, поміж нивами, везуть на волах силосувати кукурудзу, воли йдуть помалу, і куряви зовсім немає. А ось шлях від греблі до села, бач, як покрутився понад балкою. А хто ж це йде сюди?
Маленька хлопчача постать простувала понад самим житом до греблі.
«Невже Микола?» — подумав Панько і став пильніше придивлятися.
— Микола! — впізнав він хлопчика. — Таки закортіло подивитися!
Панько швидко спустився вниз, пройшов до греблі, набрав у пазуху грудок глини і побіг балкою назустріч Миколі. Пробігши метрів з двісті, він обережно, по рівчаку на схилі балки, виліз на гору і виглянув. Микола був зовсім близько. Він напружено вдивлявся туди, де височів вітряк, потім озирався і здивованими очима оглядав жовтий насип греблі, палатку, футбольне поле і піонерів, що метушилися по балці, хто працюючи, хто граючись.
Панька йому не було видно, і він, дрібними кроками, часто спиняючись, наближався просто на. нього.
Панько націлився і пошпурив грудку просто в Миколу. Кваша, здригнувся від несподіванки і злякано озирнувся. Панько кинув другу грудку, але теж не влучив.
Нарешті Микола побачив Панька і відбіг трохи назад.
— Ти чого кидаєшся?
— А ось чого! — і Панько загилив нову грудку. — Тільки підійди ближче!
— Хіба це твоя гребля? — плаксивим голосом протяг Микола.
— Моя! — і Панько шпурнув ще грудку. — Дезертир!
Панько чекав, що Кваша почне лаятися або і собі кидатися грудками, але він повернувся і тихо пішов назад до села. Він зробив кілька кроків, і Панько побачив, що Микола витирає руками обличчя.
— «Невже плаче», — подумав хлопець. Справді, через хвилину Панько почув тихе квиління. Микола йшов похнюпившись, плечі йому раз у раз здригалися, і весь вигляд у нього був такий нещасний, що Панько вже готовий був наздогнати його і помиритися. Але рішучості на такий крок у нього не-вистачило.
— Розревівся, рева… — пробував Панько зневажливими словами викликати колишню ворожість до Кваші, та нічого не виходило, і на серці ставало ще важче.